27-02-2011

о. Михайло Димид. Критерії помісности

17 лютого – це день уродин патріарха Йосифа. Сталося це 1892 р., тобто 119 років тому, у селі Заздрості на Тернопільщині. Про це ніхто прямо не згадав, але так Господь покерував, що в цей сам день відбувся в УКУ у Львові відкритий науковий семінар кафедри богослов’я на тему «Помісність». Хто, як не патріарх Йосиф вніс цю тему на порядок денний Української Греко-католицької Церкви. Викладач Еклезіології цієї кафедри, о. Юрій Саквук, ділився плодом свого дослідження, а саме, що згідно науки ІІ Ватиканського собору існують критерії визнання помісности Церкви.

Насамперед, визнав колега, що сам ІІ Ватиканський собор не прямо використовує помісність своєю назвою. Він користується різноманітними термінами для окреслення помісности Церкви, які не відповідають ширині значення слов’янського слова «помісна Церква». Бо помісна Церква – це не партикулярна Церква, не місцева, не локальна, не Церква як обряд. Це навіть не Церква свого права, термін який прийшов пізніше (Церква свого права – це Церква, яка керується тими правами в рамках Кодексу Канонів Східних Церков). Помісність – це все це разом взяте й більше.

Інше міркування, яке виплило із дискусії, таке: якщо якась Церква вважатиметься помісною (собою чи іншими) це не обов’язко впливатиме на її зовнішню і юридичну структуру. Це значить, що не всі патріарші Церкви мають всі елементи помісности, як також не всі Церкви, які мають всі елементи помісности стають (чи стануть) автоматично патріархатами.

Критерії помісности радше повинні допомагати поодиноким Церквам Сходу чи Заходу перевірити, чи є в них повнота церковності, бо такою і є новизна тези о. Юрія Саквука, що повнота церковності повинна оцінюватися за сімома критеріями помісности.

Кінець кінців помісність навіть не визначається самою Церквою відносно себе, а пізнається у спілкуванні між Церквами, де найбільший іспит на помісність є поведінка інших супроти даної Церкви – визнають її чи ні, говорять з нею чи ні, вже не кажучи – люблять її чи ні!

От і сім критеріїв помісності, які знаходяться в текстах ІІ Ватиканського собору і всі сім повинні бути присутніми, без перенаголошення на жодному зокрема:

1. вірність джерелам власної традиції;

2. власне богослов’я;

3. власна літургійна спадщина;

4. власна духовність;

5. власне церковне право;

6. важливість збереження католицького сопричастя;

7. відкритість і прямування до віднови єдності.

Дійсно «помісність» носить в собі унікальне значення, якого немає в аналогах в західніх мовах. Із цієї причини, в статті, що появилася в канонічному науковому журналі «Kanon», я постановив уживати в італійській мові термін «помісність» і це пояснив такими словами [Dymyd M. Dalla dipendenza all’autonomia: esperienza della Chiesa Greco-cattolica ucraina nella seconda metà del XX secolo // Kanon: Autonomie in den Ostkirchen. – №  ХХІ. – Hennef, 2010 – С. 200-212; 203. – Зноска 16]:

Термін «помісність» і прикметник жіночого роду «помісна» походять із старо-слов’янського «місцевий». В богословсько-канонічній мові «помісність» вказує на особливу природу місцевої східної Церкви (православної чи католицької) наголошуючи такі елементи, як: євхаристійна спільнота, територіяльність, автономія і автокефальність. Догматична Конституція «Світло народів» № 23 ІІ Ватиканського собору дає окреслення такого богословсько-канонічного статусу Церкви не називаючи його: «За Божим Провидінням сталося, що різні Церкви, засновані Апостолами та їхніми наступниками в різних місцях, впродовж століть утворилися в різні, органічно об’єднані спільноти, які, непорушно зберігаючи одність віри та єдину Божу установу вселенської Церкви, втішаються власним устроєм, власними літургійними звичаями, власним богословським і духовним спадком. Деякі з них, передусім давні патріярші Церкви, немов праматері віри, «породили» інших немов доньок, з якими аж до наших часів залишаються злучені тісним зв’язком любові в таїнственному житті і у взаємній повазі прав та обов’язків». Термін «помісність» не відповідає «sui iuris», «партикулярний», «локальний», бо ширший в богословській і юридичній площинах і радше ближчий до «особливий»; із цієї причини не може перекладатися на наукову еклезіологічну і канонічну західну мову.

А повертаючись до лекції о. Юрія, то хоч я кілька разів провокував колегу, він не схотів прикладати сім критеріїв помісности до нинішньої УГКЦ і визначати її рівень помісности. Він казав, що цей метод радше можна застосовувати до богословських текстів, щоб побачити, чи вони всеохоплюючі. Він зрештою і зробив це в своїй докторській тезі, яку має захистити в Оттавськім університеті св. Павла.

Оскільки думаю, що нам треба мати інтелектуальну відвагу, то спробую прикласти сім критеріїв помісности до УГКЦ:

1. вірність джерелам власної традиції слабе – навіть, якщо в якомусь питанні існують свої тексти, то переважно їх не цитують, а покликаються на папські документи, римські канони, яких уважають більш авторитетними за свої; вже не говорю про джерела канонічного права, які загалом уважаються другорядними і маргінальними супроти римських нормативних документів;

2. власне богослов’я – не те що його нема, воно є, і треба підтримати всі зародкові зусилля богословів; однак треба усвідомити, що існують різні професори, які сумніваються, чи може бути в УГКЦ інакше богослов’я ніж римське; самі українські богослови у своїх власних дослідженнях і виступах обов’язково мали би в першій мірі опиратися на працях своїх колег, а щойно тоді цитувати чужих, бо це теж престижно; якщо дійсно уважати свого колегу-богослова невдахою, то можна цитувати, щоб скритикувати, але це теж конечно треба робити.

3. власна літургійна спадщина – ця спадщина є нині різна і легітимізується задля давності, незважаючи на те чи вона київська чи «замойська»; тут треба сказати, що напевно мають право на регіональне існування різні літургійні практики, але не можуть претендувати на цю спадщину, яка є в тій літургійній течії, яка була до розколу і яка єдина свідчить про повну ідентичність цілої Церкви; для того, щоб існували різні новіші легітимізовані регіональні форми богопочитання треба визначити якою є форма, звідки вони походять і, яка єдина існувала до розколу Київської Церкви і тільки ця одна повинна бути всіма визнана, як матриця, яка може претендувати на всеохоплююче домобудівництво цілої Церкви;

4. духовність – важко говорити про власний духовний шлях Церкви для освячена своїх вірних – пропозицій є безліч, особливо у вид. «Добра книжка», але не тільки в них. Якщо думати, що чернецтво є найкращим традиційним виявом як треба в даній Церкві освячуватися, то маємо, те що маємо, тобто – переважно овочі західної культури духовости, еклектика, яка існує між приналежністю до однієї із приватних духовних течій (які щоправда мають мільйони послідовників) і молитвою власної Церкви виявляє брак належно випрацюваної моделі молитви УГКЦ;

5. церковне право – майже всі каноністи вважають ККСЦ біблією правопорядку в УГКЦ,  і вони не переконані, що це лише тимчасовий закон для неповноцінних православних, які колись з’єдналися з Римом; міркування повинне бути таким: там де існують свої правила, для вирішення справи мають цитуватися свої канони, а не чужі; всі питання, які не можуть полагодитися у власних судах, на основі свого права, є програшем для місцевої спільноти – Церкви, а тим самим програшем для обох сторін, задіяних в процесі (римської і УГКЦ);

6. важливість збереження католицького (римського) сопричастя – потрібно, щоб це дійсно був дух сопричастя рівних сторін першого тисячоліття, без пост-берестейського всеохоплюючого юрисдикційного підданства; в міркуванні над роллю Папи римського, чи він є центральним елементом католицького сопричастя, треба подивитися на Київський досвід до 1596 р.; треба відповісти на запитання чи в той час ця Церква належала до католицького сопричастя чи не належала, хоч її оцінка Папи римського не була тією, яку нині пропонують римські документи; важливо теж відповісти на питання, чи римське сопричастя є сопричастям чи підданством, і чи має право патріарх УГКЦ разом із патріархом Мелхітської Церкви вирішити якусь богословську проблему, незалежно від Риму;

7. відкритість і прямування до віднови єдності (все що робиться назовні, навіть харитативність) – дивний є єпископат УГКЦ у своїх відносинах до православних єпископів, бо в УГКЦ видно любов до православного брата переважно тільки в першоієрархові; не можна сказати, що єпископи є прикладами, як спілкуватися із православними і як шукати всі можливості для того, щоб разом прославляти Господа Бога і таким чином показувати народові, що йде мова про одне і те саме Євангеліє, яке проповідує одна Київська Церква. Не має тут почуття, що Церква – це «ми», а завжди є відношення: «ми» і «вони». Вже свого часу, говорив царгородський патріарх Димитрій І до греко-католицьких єпископів, що його Церква готова до переговорів із УГКЦ, якщо ця Церква «буде говорити сама від себе». От чи можливо наприклад, щоб УГКЦ офіційно підписала домовленість із УПЦ КП чи УПЦ (МП) про визнання їхньої церковності і святих таїнств?

Питання ваги слова «помісність» в домобудівництві Київської Церкви є очевидно вагомим. Про це свідчить хоч би присутність терміну в богословській і церковній науці і публіцистиці УГКЦ останні 40 років. Яке повне значення «помісности» і який вплив на саму реальність Церкви воно має – ще не вповні відомо. Визначення сімох критеріїв «помісности» є важливим кроком в тому напрямку. Але з якою прискріпливістю можна їх аплікувати саме до Церков, які повинні бути «помісними»? От так, напевно недосконало, я старався прикласти критерії помісности до свого бачення УГКЦ сьогодні. Це невдячна справа, бо, напевно, тут присутній суб’єктивний момент і скільки людей, то стільки й думок і оцінок. Для спокою і скромності треба однак сказати, що якою б не була недосконалою Церква, вона є Божою інституцією і це найважливіший критерій її існування. Від свого Глави Ісуса Христа вона отримує все, а особливо благодать, якою вона ділиться з усіма, які приходять до неї по допомогу. Тим самим, не за заслугами Церкви, завжди в неї залишаються чотири найважливіші критерії церковності, висловлені в Символі віри – єдина, свята, соборна і апостольська. І це напевно найважливіше, бо критерії помісности не впливають ані на теперішній, ані на майбутній статус Церкви, а Дух Святий діє як і коли хоче!

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов'язкове гіперпосилання на risu.org.ua