о. Петро Ґаладза. Літургійна ідентичність УГКЦ як Locus Theologicus: кілька богословсько-пастирських пропозицій

26 квітня 2012, 15:22 | Українська богословська традиція | 1 |   | Код для блогу |  | 

Уже століттями УГКЦ мучиться питанням своєї літургійної ідентич­ностей, що є симптомом долі Церкви, яка розташована на грані двох світів і від якої сусідні церковні та світські потуги донедавна постійно вимагали знаків «лояльности».(1)

Беручи до уваги, що й в Україні, і на Заході існує безліч поважніших проблем морального, пастирського та духовного порядку, було б безглуз­дям порушувати тепер тему літургійної ідентичности УГКЦ - якби не факт, що після Другого Ватиканського Собору можна дискутувати це питання на богословському рівні (2) без закидів про «схизмофілію». Саме як богословське питання, вільне від політичних та культурологічних обмежень, «літургійна ідентичність УГКЦ» має шанси уникати дитячих сварок між «обрядовцями» та «необрядовцями», описаних у поемі Івана Франка «Ботокуди»(3).

Осмислюючи літургійну ідентичність УГКЦ як locus theologicus, цебто джерело для богословлення, яке, своєю чергою, формує богослов’я і духов­ність Церкви, зауважуємо, наскільки певний спосіб богопочитання є носієм і втіленням спасительної візії життя і стимулятором чи, навпаки, гальмом для практики такого життя. У цій статті представлено насамперед тезу, що автентичні літургійні практики є виразниками справжнього богослов’я, цебто богослов’я, яке адекватно втілює Передання Церкви. Очевидно, питання «автентичности» також спірне і майже рівнозначне з питанням ідентичности, але надіємося, що подані нижче історичні й богословські аргументи допоможуть з’ясувати нормативний аспект ідентичности.

Слово «ідентичність» розуміємо тут як сукупність виявів богослов­лення, богопочитання, духовної практики (аскези тощо), культури та кано­нічної дисципліни окремо взятої Церкви, яка протягом століть перебуває на конкретній території і, через тривалу взаємодію з культурами свого оточення, набула певних притаманних саме їй рис вищезгаданих виявів.(4) Менш феноменологічно, а більш по-богословськи можна окреслити ідентичність Церкви як особливий витвір Святого Духа, який надихає спільноту християн, об’єднаних спільною історичною долею, виражати єдину християнську віру своєрідними способами, котрі можна пізнати й описати і які, остаточно, співдіють для побудови й скріплення будівлі, що росте у святий храм у Господі, на житло Бога в Дусі (пор. Еф. 2:21).

Перш ніж перейти до конкретних прикладів літургійної ідентичности як locus theologicus, варто підкреслити: оскільки йдеться про живу спіль­ноту, цебто організм Христового Тіла, ідентичність має як нормативний, так й історичний (чи дійсний) вимір. Цілу низку моментів ідентичности Церкви визначають різні закони й напрямні, проте водночас існують живий досвід і самовиявлення Церкви, які відхиляються від тих чи інших приписів або навіть суперечать їм. Тому в статті звертатимемо увагу й на цей «ненормативний» момент, оскільки й він може відкрити нам дещо про Божий Промисел для нашої Церкви.

Треба також зазначити: оскільки богослужіння - це немов «Об’яв­лення в дії»(5), неможливо дискутувати його, навіть на богословському

рівні, без конкретних прикладів цієї дії. Це надзвичайно важливо, тому що в статті йдеться про літургійне богослов’я в контексті пасторальних питань.

Що, власне, робимо, коли беремо участь у Божественній Літургії?

Розмірковування слід почати від найважливішої відправи та основ­них питань «що?» і «чому?», інакше дискусія може застрягнути на друго­рядному. На загал, свідомий вірний УГКЦ у відповідь на поставлене в заголовку запитання ствердить, що бере участь у Божественній Літургії, щоб єднатися з Ісусом Христом (приймати Причастя), почути Божу науку та вимолювати різні блага для себе та інших. Безперечно, це дуже добра відповідь, і якби завжди так робити з належною підготовкою та щирою увагою, то плоди були б гідними подиву. Однак запитавши конкретніше: «Чи Святий Дух не надихнув творців та тлумачів нашої Літургії якимись особливими способами виражати таїнство Євхаристії?», найчастіше зустрінемо мовчанку або ж почуємо доволі поверхову відповідь. Тому перейдімо до деяких із цих особливостей.

Воскресний вимір Літургії

Ми звикли, і слушно, говорити про Євхаристію як відновлення Гол- готської жертви. Сьогодні, можливо, цей наголос відповідніший, ніж будь- коли, оскільки сучасний світогляд значною мірою уникає самовідречення. Однак євхаристійне богослов’я грецьких Отців, втілене в наших літур­гійних рубриках і текстах, наголошує ключову доктрину: хресна жертва все-таки завершується перемогою, тобто Воскресінням і Вознесінням. Святий Іван Золотоустий навіть навчає, що Божественна Літургія є про­довженням тих трапез, у яких Христос брав участь зі своїми учнями після Воскресіння.(6)

Тому в нашій традиції, описуючи трапезу Великого четверга, говоримо не про «останню вечерю» (пор. із термінологією, вживаною в західних мовах)(7), а про «Тайну Вечерю», бо після «останньої вечері» вос- креслий-прославлений Христос продовжує вечеряти зі своїми учнями. Цей воскресний момент євхаристології дуже важливий, бо без нього може виникнути не тільки «звихнене» богослов’я, в якому Христос, мовляв, далі мертвий, але й «звихнені» духовність і психологія, насичені почуттями приречености й фаталізму. Очевидно, ніхто не підходить до справи з та­кими помилковими поняттями свідомо й навмисне, але якщо не черпати з повноти нашої містагогії, то існує небезпека, що підсвідомо такі одно­бічні перекручення виявлятимуться і навіть домінуватимуть.

Наголос на воскресний вимір нашої Євхаристії наявний уже в ана­форі св. Василія Великого, де кападокійський Отець відважується додати фразу до твору самого апостола Павла. Адже на Літургії Василія Вели­кого читаємо: «Це чиніть на мій спомин; бо кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, мою смерть звіщаєте, моє воскресення сповідуєте». Ре­чення не закінчується словами «звіщаєте мою смерть», як у 1 Кор. 11:25.(8)

Крім того, злука освяченого хліба з освяченим вином після роздроб­лення Агнця завжди інтерпретувалася як унаявлення Христового Воскре­сіння, оскільки Тіло і Кров знову злучені. Тому з часом для підкреслення, що причащаємося живого (воскреслого) Христа, виникає традиція вливати теплоту до чаші, бо жива кров завжди тепла.(9) На Східній Україні навіть утвердився звичай священикові проказувати «Воскресення Христове бачивши» та «Світися, світися» при згорненні частиць до чаші.(10)

Чому вищезгадане заслуговує на увагу? Крім того, що це підкреслює пасхальне таїнство в його повноті, воскресний аспект Божественної Літургії пояснює і традиційну заборону відправляти повну Службу Божу в будні дні Великого посту. (До питання, чим її замінити так, щоб не від­штовхувати вірних, перейдемо згодом).

Отже, якщо Літургія Івана Золотоустого (як і, переважно, Літургія Василія Великого) має воскресно-радісний характер - тим більше що, проказуючи велику благодарственну молитву (анафору), ми наново переживаємо Господнє (і своє) восходження на небеса та Зіслання Свя­того Духа (в епіклезі), - то самозрозуміло, чому Східна Церква, на від­міну від Західної, створила інакшу Літургію на будні дні Великого посту й чому повна Літургія традиційно наповнена святковістю (співом тощо). Адже шептати - природна реакція коло стіп конаючого Христа, а спів та урочистість спонтанно виникають у людей, переконаних у тріюмфі Жениха.

Отже, перша частина додатку до відповіді «єднаємося з воскреслим Спасителем», яку зазвичай дають на запитання про те, що ми робимо, коли беремо участь у Божественній Літургії, звучить так: і виявляємо свою радість з приводу цього.

Питання наміру

Однак така відповідь іще не повна. Щоб відповісти ширше, треба за­становитися й над питанням «інтенції» та проблем, які з нього випливають.

Сакраментологія століттями слушно наголошує, що без відповідного наміру («інтенції») нема дійсного (важного) таїнства. Проте подумаймо, що сталося з цим аспектом сакраментології серед нас. Не треба бути психо- лінгвістом, щоб збагнути, як так вийшло, що в підсвідомості деяких свя­щеннослужителів «інтенція» відправляння Літургії - це п’ять гривень чи, на Заході, відповідно, десять доларів, бо серед галичан та вихідців із Галичини «інтенцією» називається пожертва на Службу Божу. Очевидно, не йдеться про те, щоб закидати кому-небудь захланність, але знаємо, що священик, буває, не відправляє Літургії, бо не має «інтенцій», чи навпаки, відправляє тоді, коли не мав би того робити, бо одержав «інтенцію». (До питання, що робити під час Великого посту, перейдемо трохи згодом). Комерційний аспект Літургії проявляється й у висловах мирянина, який каже, що він «наймає Службу Божу». Отож, розгорнувши служебник, щоб з'ясувати, що таке «намірення», побачимо дещо відмінну від згаданої відповідь: «щоб нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, [Бог] з’єднав одного з одним на причастя єдиного Духа Святого...» і щоб причасники здобули «тверезість душі, відпущення гріхів, спільноту Святого Духа, повноту Царства небесного....» Ось така «інтенція» кожної Літургії, яка, остаточно, приноситься «за всіх і за все» (не ігноруючи індивідуальних намірів). Тради­ційна євхаристологія (між іншим, і Сходу, і Заходу) підкреслює, що основна мета кожної Літургії - будувати-скріплювати єдність Христового Тіла.

Ми навели вищезгадані практики й принципи не заради якогось літургійного романтизму чи літургійної «археології», а тому, що практика деяких священнослужителів УГКЦ трактувати Службу Божу як напів- приватний (у всякому разі не спільнототворчий) «молебень чи панахиду з Причастям» є зниженням єднального потенціялу Пресвятої Євхаристії. А котрій спільноті не треба сьогодні більше єдности?

У творах Отців Церкви Євхаристію часто називають «синаксисом» (собором-зібранням).(11) Як же тоді тлумачити таке:

- у парохії чи семінарії, де є кілька священиків, кожний з них буд­нього дня відправляє Літургію окремо, у різний час, хоч більшість бого­мольців може збиратися о тій самій годині;

- священик на парохії в будень відправляє Службу у час, вигідний для нього, а не для вірних, і тому мало хто приходить на Літургію;

- єпископ, живучи близько своєї катедри (чи семінарії), відправляє не в ній, а в «приватній» каплиці своєї резиденції, хоч таки він є парохом катедри, де вірні збираються щодня на Службу?

Як уже згадано, такі практики вкоренилися тому, що дуже часто навіть ті, хто студіював богослов’я, сприймають Службу Божу тільки як вищу форму просительної молитви, «власником» котрої є, мовляв, єрей, який рукоположенням одержав право «диспонувати» нею, як і коли бажає.

Якщо основна «інтенція» Літургії є таки будувати Тіло Христове, то пастирі також мали б подбати про повну, свідому та діяльну участь у ній усіх вірних, включно з дітьми. Користуючись практиками, що існують в УГКЦ, досягатимемо цього, якщо:

- диякон (священик) запрошуватиме дітей до цілування Євангелія під час Малого входу, який інакше має лише алегоричне значення. Цей звичай, між іншим, є особливістю західноукраїнської традиції, яка завжди була більш народною;

- підлітків запрошуватимуть тримати свічки під час виголошення Євангелія;

- «Вірую» і «Отче наш» читатиме (співатиме) ціла церква, навіть якщо співає хор;(12)

- Апостол, Євангеліє та єктенії виголошуватимуться так, щоб у кож­ному місці храму можна було зрозуміти кожне слово;

- імена живих чи усопших для поминання на Літургії прийматимуть від усіх, хто бажає, щоб священик за них молився.

Останнє питання надзвичайно важливе й вимагає докладнішого пояснення. Замойський Синод 1720 р.,(13) прагнучи запровадити тодішню латинську систему: «один священик - одна Літургія - одна інтенція»,(14) скасував традиційну практику об’єднування, згідно з якою всі присутні на Літургії мали право передати священикові список імен для поминання. Цим Синод скріпив «індивідуалізацію» Літургії і допровадив до того, що вірний подекуди змушений був чекати місяцями, щоб священик відправив «його» Службу Божу.

Найпростішою розв’язкою проблеми було б дозволити священикові приймати стільки імен (і пожертв), скільки вірні дають, - з тим, щоб свя­щеник був зобов’язаний залишити в себе тільки певну, усталену єпархією суму, а решту передати на потреби парохії, єпархії тощо. У тих країнах, де прийнято в парохіяльному бюлетені чи віснику наперед заповідати намір, можна легко зберегти цю гарну практику з додатком: якщо паро- хіянин чи напередодні, чи перед самою Літургією просить про поминання живих чи усопших, їхні імена долучаються до вже поміщених заздалегідь у бюлетені. Так скріплюється не тільки спільнотний характер Літургії, а й свідомість тематики літургійного року, бо при цьому поминання святого дня чи спасительної події, яку святкуємо, яскравіше фігурує як «оказія зібрання» (на противагу уявленню, що збираємося насамперед для того, щоб «молитися за наші потреби»).

Отже, друга частина додатку до відповіді на запитання, що ми роби­мо, беручи участь у Божественній Літургії, звучить так: «Відповідаємо на заклик Спасителя творити родинну єдність при одній Трапезі і таким чином скріплювати єдність Христового Тіла».

Богослов’я Літургії Передосвячених Дарів

До XIX ст. УГКЦ дотримувалася практики не відправляти повної Лі­тургії в будні дні Великого посту. Із сказаного в попередній частині статті богословські підстави цього повинні бути зрозумілі. Однак із часом вони призабулися (якщо взагалі були відомі), гору взяло інакше богослов’я, і, до того ж, постало слушне бажання вірних щодня брати участь у доступ­ній для їхнього сприймання відправі. Адже тоді вечірня, утреня тощо були досить-таки віддаленими від народу через свою структуру, яка у візан­тійській традиції вже від XIII ст. набула більш монашого характеру. (Раніше й вечірня, й утреня мали популярний характер, як, наприклад, сьогоднішня Маївка).(15) Не дивно, отже, що цю прогалину заповнили Літургією Івана Золотоустого: структура її доступна, та й тривалість не відлякує.

Треба, однак, наголосити, що майже до кінця першого тисячоліття у Візантії відправляли Літургію Передосвячених Дарів у всі будні Великого посту - від понеділка до п’ятниці.(16) Для української Церкви цей факт особливо вагомий, тому що Києво-Печерська лавра аж до Першої світо­вої війни зберігала цей звичай, занедбаний в інших гілках візантійського обряду.(17)

Чому важливо повернутися до цієї практики, зокрема в контексті пошуків ідентичности та відповідей на пастирські проблеми? Преважли- вим внеском УГКЦ у скарбницю літургійного руху (з якого сама УГКЦ найбільше скористає) повинен бути наголос на покаяння і самовідре­чення. (Віковий приклад новомучеників та всіх інших мучеників УГКЦ закликає нас до цього). Літургія Передосвячених Дарів - це Служба, яку відправляємо пообідньої пори дня після поважного посту. Цей подвиг підкреслює значення Євхаристії як єдиної істинної поживи людського буття.(18)

Сьогодні для багатьох в УГКЦ Великий піст утрачає характер «голодування та спраглости» за Богом. Однак постити, цебто відчувати такий голод, належить до суті християнства, і піст стає не тільки легшим, але й більш осмисленим, коли людина має перед собою мету - насичення Життєдавцем. У всякому разі, саме такими є ціхи автентичного підходу до Великого посту, і, що найважливіше, саме такий підхід дає можливість відродити справжнє пощення, без якого годі уявляти собі відродження будь-якої Церкви. (У деяких сучасних Східних Церквах дотримання цього посту зводиться до того, що богомолець не обідає того дня, коли ввечері є Літургія Передосвячених Дарів, а їсть тільки сніданок, а тоді - вечерю після Літургії).

У контексті літургійного руху можна створити чудові нові форми співу, жестів, оздоби тощо, але без покаяння (аскези і т. д.) це буде будова на піску. Очевидно, така позиція не дуже популярна, оскільки «конфліктує» з течіями сучасного світогляду, проте відвага «плисти проти хвилі» завжди характеризувала динамічні Церкви. У відповідь тим, які воліють практику­вати «менш структурований» підхід до посту, треба наголошувати, що антропологія давно вже довела, наскільки ритуалізація служить осягнен­ню вищих цілей.(19) (Беручи приклад з іншого аспекту церковного життя, можна зазначити: доки існував «ритуал» хоч би раз на рік відвідати кожного парохіянина зі свяченою водою, священик бодай так міг стрінути віддалених від Церкви. Сьогодні, без того обряду, багато пастирів їх ніколи не бачить).

Очевидно, щоб відправляти Літургію Передосвячених Дарів щодня й притягати до неї вірних, треба б її скоротити (наприклад, співати тільки вибрані стихи Псалма 103, скоротити катизму, пропустити деякі стихири, використати доступну й коротшу мелодію на «Да ісправиться» і подібне) - так, щоб можна було відправити її за годину.

А щодо питання «інтенцій» під час Великого посту, то пригадаймо собі, що Кодекс канонів Східних Церков (канон 715, § 2) у принципі дозво­ляє священикові приймати пожертву на Літургію Передосвячених Дарів.

Отже, третя частина додатку до відповіді на питання, що ми робимо, коли беремо участь у Божественній Літургії, звучить: «Насичуємося єдиною вічною Поживою і Джерелом життя після того, як протягом значної час­тини дня готувалися до цього постом».

Потенціял ненормативних моментів літургійного життя УГКЦ

Топосом літургійної історії є «уніятська латинізація». Однак у літературі рідко стрічається представлення позитивних цілей, які, можливо, стимулю­вали до наслідування латинників.(20) Оскільки ми зосереджуємо увагу на Божественній Літургії, застановімося, чи позитивні імпульси, які допрова­дили, наприклад, до практики читаної Літургії, можна використати сьогодні для осмислення богословських аспектів літургійної тотожности УГКЦ.

Практику читаної Літургії можна б оцінити з позитивного боку (хоч є різні негативні моменти) як намагання дати священикові і вірним, які працюють, більшу можливість щодня зосереджувати своє життя навколо Того, Хто перебуває з нами Своєю сутнісною (существенною) присутністю «до скінчення віку». Оскільки таку Літургію можна спокійно відправити за 40 хвилин (очевидно, є й такі, хто неспокійно відправляє її за 25!), і свя­щеник, і працюючі вірні (а не тільки емерити-пенсіонери) можуть регу­лярно віддаватися цій практиці, і вірні можуть бути присутні на цілій Літургії, а не тільки на якійсь її частині (як це часто буває на християн­ському Сході).

Без сумніву, широке запровадження читаних Літургій у XIX ст. вима­гало певної відваги й «творчости». З часом, коли дедалі більше наших священиків почало відправляти Літургію в будні, Львівський Синод 1891 р. навіть відважився запровадити зміну, покликану зменшити «монотонність» цієї відправи. Він ухвалив, щоб антифон, який доти співали щодня, включно з неділею (а в Грецькій Церкві так є й досі), цебто «Благо єсть іспові- датися Господеві», уживати тільки в будні, а на неділі запровадив анти­фони, які до того співалися тільки у великодній час («Воскликніте Госпо­деві, вся земля»).(21) З одного боку, це дрібний приклад творчости. Однак для тих, хто знає історію візантійського обряду від падіння Царгорода, він свідчить про готовність живитися Духом, а не літерою, відповідаючи на духовні потреби богомольців.

Цей «пневматичний» аспект літургійної ідентичности Української Церкви надзвичайно важливий. Уже в праці митрополита Петра Могили бачимо бажання Київської Церкви «розпростерти крила» й творчо вирі­шувати літургійні питання.(22) Таке наставлення перейшло й до УГКЦ. Якщо шукати діяння Святого Духа в літургійній історії УГКЦ, то «формально» воно наявне в самій відвазі далі розвивати візантійську традицію, навіть якщо «матеріяльно» користь від цього розвитку була короткочасною або її взагалі не було. Іншими словами, УГКЦ вдалося побороти візантійський страх перед «нововведеннями».

Хоч у стислому сенсі це виходить поза тему статті, варто бодай «засигналізувати» наступні питання, які випливають зі сказаного про пнев­матичний аспект нашої літургійної ідентичности.

Беручи до уваги користь участи в щоденній Літургії, зокрема за теперішньої відсутности інших богослужінь, які такою ж мірою залучають вірних до життя Церкви, чи не треба би продовжити творчий імпульс Львівського Синоду 1891 р. (хоча з урахуванням віднайдених аспектів патристичного й загальносхідного богопочитання) і впровадити в щоденну Літургію (але не недільну, бо годі собі уявити, куди люди мали б поспі­шати в неділю!) деякі зміни. Метою цих змін було б дати працюючим вір­ним нагоду регулярно брати участь у співаній Службі Божій, яку можна було б відслужити все-таки без поспіху за 40 хвилин. І тут це «без поспіху» є стрижневим, бо хоч декому і вдається навіть за 40 хвилин «відспівати» Літургію, така відправа є меленням слів, яке нікому не потрібне, бо згіршує кожного щирого богомольця й викликає кпини навіть у дітей.(23)

Отже, оскільки візантійська Літургія завжди була співана, але не завжди мала три антифони й усі теперішні єктенії,(24) чи не можна було б дати дозвіл на повсякденну Літургію з такою структурою:

- «Благословенне Царство» (і відразу)

- третій антифон і т. д. аж до потрійної єктенії, котра могла б скла­датися на загал із змінних прошень, які включали б потреби сьогодення;

- опустити молитви вірних (які й так не є молитвами вірних) і відразу після потрійної єктенії співати «Ми Херувимів» і т. д.;

- після «Щоб і Царя всіх» - відразу «Мир всім» та «Возлюбім друг друга», і далі до «І нехай будуть милості», і відразу «І сподоби нас, Владико» та «Отче наш» і т. д.;

- для заамвонної молитви використовувати старовинні змінні її тексти, які збереглися в Русі бодай до XIV ст.(25), що дало б можливість промов­ляти інакшу молитву в понеділок, інакшу у вівторок і т. д.

У відповідь тим, які скажуть, що це віддаляє нас від православних, треба спитати, від котрих православних. Адже в Грецькій Православній Церкві давно вже не виголошують потрійної єктенії та першої молитви вірних (26).

Відповідаючи ж тим, які стверджуватимуть, що священик, який з поспіхом відправляє «довгу» Службу, те саме чинитиме зі скороченим текстом, треба заявити, що тоді бодай ревний священик зможе спокійно та з увагою проказувати кожне слово Літургії, тривалість якої не відштовхуватиме працюючих вірних і студентів від участи в ній, і, до того ж, матиме змогу виголосити коротесеньку проповідь (на дві-три хвилини), як того вимагають здорова літургійна практика й теперішні потреби на­ших вірних.

Якщо УГКЦ справді вдасться використати пневматичний аспект своєї літургійної ідентичности, вона приверне поцілунок миру (27) або бодай знак миру для всіх учасників Літургії (не тільки клиру), як це зробила Антіохійська Православна Церква 1994 р.

Висновки

Отже, для скріплення своєї літургійної ідентичности й поглиблення її богословського сприйняття УГКЦ повинна:

а)    скріпити досвід Євхаристії як трапези з воскреслим Спасителем (і тим повернутися до заборони відправляти Літургію Івана Золотоустого в будні дні Великого посту);

б)     скасувати норму, яка не дозволяє священикові приймати понад одну пожертву («інтенцію») на Службу Божу (водночас регламентувавши, що будь-який «надлишок» із пожертви передається на якусь мету або до єпархії);

в)    відродити практику відправляти Літургію Передосвячених Дарів у всі будні дні Великого посту і тим відродити практику пощення;

г)    дозволити священикам приймати пожертви («інтенції») за Літургію Передосвячених Дарів згідно з Кодексом канонів Східних Церков;

ґ) розпочати дискусії про скорочений порядок повсякденних (але не недільних) Літургій, щоб пожвавити участь працюючих мирян і студентів та запобігти тенденції з поспіхом проказувати літургійні тексти. Це також дало б можливість завжди співати, а не читати Літургію.

____________________________________

1. Див.: Петро Ґаладза. Літургійна діяльність Митрополита Андрея Шептицького: Старання про спільну молитву на розп’ятій грані двох світів II Логос: Журнал Східньохристиянських Студій 36 (1995) 69-84.

2. Три документи Другого Ватиканського Собору: Lumen gentium 23, Unitatis redintegratio 17, Orientalium ecclesiarum 5 - визнають, що Східні Католицькі Церкви мають окреме богослов’я.

3. Ботокуди - це дике бразильське плем’я XIX ст. Наводжу уривки з поеми:

«Найсвятіше в чоловіка/ як він Ботокуда хватський/ крім азбуки, є святий/ обряд греко-уніятський./ Та бо ж це обряд хороший!/ І таке його багатство/ і краса його такая,/ що ніхто його докладно/ в повній цілости не знає!/ Чи клякати, чи стояти,/ чи раз, два, чи три дзвонити,/ чи “мир православний”, чи/ “правовірний” говорити,/ як вівтарі будувати,/ як ікони малювати,/ чи попам лице голити,/ чи їм бороди держати/ все те вкрите тьмою спорів/ ритуально-догматичних,/ все те тягне до таборів/ папських або схизматичних./ [...] Мов на знак: одні в церквах/ всі дзвінки покасували,/ другі знов позаводили/ ще й орґани та цимбали./ Вкінці ревнули крики,/ свари, лайки, що аж страх/ - по соборчиках, касинах,/ по пиварнях і шинках./ Роздалася давня пісня:/ “Зрада! Схизма! Гей же! Гала!”/ Декуди отверта навіть/ революція настала./ [...] В вашім краю най повік/ релігійних війн не буде!/ Не за віру, лиш за обряд/ Ботокудські бийтесь люде!/ І во віки твердо стійте,/ хоч би як враги вас тисли,/ не за зміст, а лиш за форму,/ за слова, а не за мисли» (Іван Франко. Зібрання творів у 50 томах, т. 1. Київ: Наукова думка 1976, с. 115-118).

4. Ширшу дискусію щодо ідентичности див.: У пошуках ідентичності. Львів: Свічадо 1998.

5. Див.: David W. Fagerberg, What is Liturgical Theology? Collegeville, MN: The Liturgi­cal Press 1992, c. 201.

6. In Mt. hom. 82:2 // PG 58, c. 739н. Див. теж: Oscar Cullmann. Urchristentum und Gottesdienst. Zurich 1950, c. 18; Geoffrey Wainwright. Eucharist and Eschatoiogy. New York: Oxford University Press 1981, c. 38-42.

7. Очевидно, наша форма «Тайна Вечеря» є тільки перекладом грецького то μυστικόν δεΐπνον.

8. Подібний «воскресний додаток» знаходимо й в інших старовинних анафорах, див.: Anton Hänggi, Irmgard Pahl. Prex eucharistica: textus e variis liturgiis antiquioribus selecti. Fribourg: Editions universitaires 1968, c. 220, 248.

9. Отже, ця традиція не походить із мнимої потреби розігріти замерзлу чашу: у Константинополі рідко буває настільки холодно.

10. Див.: Іван Огієнко. Свята Служба Божа св. Отця нашого іоана Золотоустого - Мовою Українською, частина 1. Львів: Ставропигійський Інститут 1922, с. 79-80.

11. Іван Золотоустий. Гомілія 27.1 на 1 Кор.; Кирило Олександрійський. Коментар на Йоана 12:1; Максим Ісповідник. Містагогія, 8.

12. Це було розпорядження Львівського Архиєпархіяльного Собору 1941 р. Див.: Письма-Послання Митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ, з часів німецької окупації, част. 2. [=Бібліотека Логосу, XXX]. Йорктон, Саск. 1969, с. 62.

13. De celebratione Missarum // Synodus Provinciālis Ruthenorum habita in civitate Zamosciae anno MDCCXX Acta / третє видання. Romae 1883, c. 74.

14. Навіть у Латинській Церкві аж до X століття існувала сильна протидія такому підходові. Див.: Sanctus Petrus Damianus. Contra inscitiam et Incuriam Clericorum 2 // PL 145:501.

15. Див.: William Storey. The Liturgy of the Hours: Cathedral versus Monastery // John Gallen, ред. Christians at Prayer. Notre Dame: University of Notre Dame Press 1977, c. 61-62.

16. Див.: Михаил Арранц. Как молились Богу древние византийцьі. Ленинград: Ленинградская Духовная Академия 1979, с. 302 (прим. 62).

17.

18. Див.: Александр Шмеман. Великий Пост. Париж: УМСА 1990, с. 65-78.

19. Див.: George Guiver. Company of Voices: Daily Prayer and the People of God. New York: Pueblo 1988, c. 17-21.

20.Осмислення деяких позитивних мотивацій латинізації див. у: Peter Galadza. Ca­nadian Ukrainian Catholic Worship: Towards a Framework for Analysis // Logos: A Journal of Eastern Christian Studies 34 (1993) 253-261.

21. Acta et Decreta Synodi Provinciālis Ruthenorum Galiciae habitae Leopoli an. 1891. Romae: S. C. Propaganda Fide 1896, c. 87.

22. Див.: Петро Ґаладза. Аналіза Служебника Петра Могили 1639 р. // Leiturgiarion. Fairfax, VA: Eastern Christian Publications 1996, c. A-1.

23. Митрополит Андрей Шептицький найкраще описує правильне наставлення до богослужінь у молитві-заохоті: «Дай нам Боже, щоби все духовенство Архиєпархії і я недостойний, щоби ми той свій перший і найважніший обов’язок достойно сповняли; щоби в усіх церквах Епархії богопочитання, богослуження, загальні й спільні молитви були дійсно безупинним прославлюванням Всевишнього, щоби цілий церковний обряд і всі обряди були так свято заховувані й справовані, щоби ми ними прославляли Бога, бо не лише в самій Службі Божій маємо прославляти Бога: кожне хрещення, кожна св. сповідь, кожний вивід, а передовсім церковне правило відправлене в церкві при­людно й приватно вдома - в усьому тому треба нам прославляти Бога. Від цього, чи ми будемо цей обов’язок уважати за перший і найважніший, і чи будемо його сповняти достойно, з переняттям, з любов’ю, а передовсім з чистим серцем, без найменшої плями на душі - від цього буде залежати цілий успіх нашої душпастирської праці, і то цілий без виїмку; і не тільки цей успіх: від нього буде залежати вічне і дочасне добро на­шого народу та вартість і щастя будучого покоління» (Митрополит Андрей Шептицький. Твори (аскетично-моральні). Рим: Видання УКУ ім. Св. Климента Папи 1978, с. 87).

24. Див.: Robert Taft. How Liturgies Grow: The Evolution of the Byzantine Divine Liturgy // Beyond East and West: Problems in Liturgical Understanding. Washington: Pastoral Press 1984, c. 167-192.

25. Див.: Пантелеймон Ковалів. Молитовник-Служебник: Пам’ятка XIV століття. Нью Йорк: Консисторія УПЦ в CLLIA 1960, с. 128-160.

26. The Divine Liturgy of Saint John Chrysostom (Η ΘΕΙΑ ΛΕΙΤΟΥΡΓΙΑ TOY ΑΓΙΟΥ ΙΩΑΝΝΟΥ TOY ΧΡΥΣΟΣΤΟΜΟΥ): A New Translation by Members of the Faculty of Hellenic College / Holy Cross Greek Orthodox School of Theology. Brookline, MA: Holy Cross Ortho­dox Press 1985, c. 12.

27. До X ст. у Візантії миряни теж обмінювалися поцілунком при виголосі «Возлюбім друг друга». Див.: Robert Taft. The Great Entrance. Rome: Pontificio Instituto Orientale 1975, c. 395.


Джерело: Богословія 67 Кн.1-2 (2003)

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • mathav | 6 серпня 2012, 12:12
    Коментувати коментар

    Приємно відзначити, що всечесний отець д-р Петро, заторкує важливі літургійні питаня. Він наводить тільки 5 пропозицій, однак, й це вже багато для обговорення. Є ще й інші можливості, які допомогли творчо розвивати літургійне життя УГКЦ, щоб відповісти на вимоги сьогодення. На рахунок а i в) Думаю, що заборонами мало що можна осягнути. Найкраще, це доступно пояснити священикам і парафіянам необхідність зберігати Устав Церкви, який є виявом її ідентичності і через літургійне виховання поступово впроваджувати приписи. б) Питання щодо злучення літургійних пожертв у багатьох місцевостях вирішилося сaмо собою. Особливо там, де багато їх є. Священик править Службу Божу у неділю, не приватизуючи її для когось, але спогадує імена під час єктеній (за живих чи усопших), а потім, під час тижня, править у наміреннях, що разом не перевищують єпархіальних норм (напр. 10$ - одна Служба Божа). г) ОК На рахунок Ґ) Щодо читаного способу відправи Служби Божої, на мою скромну думку, треба бути милосердним. Не думаю, що скорочення співаного способу буде успішним. Один єромонах у своєму інтерв'ю часописові Мета (Львів, ч. 3/1991), на питання: "Чому Службу Божу треба співати?" — відповів: "Тому, що Ангели співають" (тут коментарі зайві). Думаю, що треба відрізняти "читаний" спосіб від "тихого ". Цей останній вживавсяі в нашій Церкві, але щез. Читаний же ж спосіб, притаманний усій Вселенській Церкві, бере свій початок з первопочатків християнства. Його сліди маємо і в нашій Літургії: "послання св. апостола ЧИТАННЯ", "від N св. Євангелія ЧИТАННЯ", "священики тихо проказують з людьми Символ віри" (вказаівка перед Вірую), "і сподоби нас Владико ... призивати тебе, небесного Бога Отця і мовити", усі ієрейські молитви (крім заамвонної) проказуються. В древності анафору читали голосно. Цісар ІОстиніян в VI столітті своєю Новелею ч. 137 заборонив тихе її проказування: "Наказую всім єпископам і священикам не мовчки, але голосно проказувати божественне жертвоприношення, щоб чув його благоговійний, православний народ і щоб таким чином душі учасників були піднесені до побожності і прославляли Бога... Тому треба, щоб єпископи і священики голосно приносили святе жертвоприношення і інші молитви нашому Богові Ісусові Христові з Отцем і Святим Духом" (Див. Hanssens І. М.. De concelebratione missae in ritibus orientalibus, de eins notione et modis, usu praesenti et historia, in Divinitas, 1966. IX, pp. 482-559). Можливо, Юстиніян намагався рятувати відправу Служби Божої від загрозливого її спотворення, коли спів хору починав "накладатися" на голосне проказування молитов, затемнюючи їхній зміст. Однак, на жаль, це не помогло і тепер наші вірні під час співаної Св. Літургії чують тільки незрозумілі уривки, як ось виголошування доксологій, вигуки священика "переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи", "твоє від твоїх тобі приносимо за всіх і за все". Вважаю, що позбавити нашу УГКЦ, яка має у своєму вжитку цей читаний спосіб відправлення Служби Божої, що рятував її в катакомбних умовах під час преслідувань — було б великим її збідненням. Слід також сказати, що читаний спосіб дуже зручний, коли нема нікого, хто вмів би співати. Щодо якості відправи Служби Божої чи читаної, чи співаної, гадаю, що це завжди залежатиме від самого священнослужителя, його духовного, богословського і літургійного рівня, його побожності, приготування, вишколу, від його природніх здібностей тощо, а також й від приготування самих парафіян - учасників Святої Літургії. Думаю, що на часі також заторкнути важливе питання «розумного (словесного) способу» відправи богослужінь. Є деякі недоречності, перекручення, а то й помилки, зокрема в українському синодальному перекладі 1988 року. Однозначно слід вернутися до виголосу «на віки віків», бо інакше впадаємо в багатобожжя, коли «віки (еони) стають вічними» тобто богами. Замість «померлих» – «усопших», «Богом бережений» – «богобережений» (богохранимий), а то виходить, що є два боги, один, до якого звертаємося, а другий, який береже народ. Слід привернути прохання про село (села), які ще не зникли з лиця землі, усунути «добре» поліття, бо «поліття» завжди добре, а «неліття» завжди погане, «духовну (розумну) службу» – повернути «словесну службу», «святе приношення приносити» = «масло масляне», найкраще воно як у всіх західних перекладах, а також і в Огієнка (1922 рік) «святу Жертву (анафоран) в мирі приносити (просферін)» і народ відповідає: «милість миру Жертву хваління». «Дари, що перед нами» - «предлежачі дари», краще взагалі усунути це уточнення, бо і так ясно про які Дари йдеться «і на ці Дари». «Ще молимо Тебе, пом’яни, Господи, все єпископство (православне) православних, що правильно навчає слово Твоєї істини» - слово не потребує навчання, навчають словом, або слову, а найкраще все ж таки: «що право править слово Твоєї істини», «Пом’яни, Господи… і країну, і тих що з вірою живуть в них» треба ж «тих що вірою», «Ангела миру…, охоронця душ і тіл наших…» «Ангела миру…, хоронителя душ і тіл наших…», Усунути протиріччя між «перед» і «Тобі» Щоб узгіднити це є два способи: або змінити команду «Голови ваші Господеві приклоніть», що правильніше. Або, щоб хор співав: «Перед Тобою, Господи». «Благословення Господнє на вас з Його благодаттю» «Благословення Господнє на вас, Його благодаттю і чоловіколюб’ям…» «благодать» – це не є щось стороннє, що йде поруч з Богом, чи побіч його єства, але це його Божественна властивість. Відпуст: «Христос, істинний Бог наш…Матері, силою чесного і животворящого (животворчого) Хреста, молитвами святого отця нашого …» логічна мовна помилка. Треба додати слово «молитвами», бо інакше можна думати, що слово «силою» стосується також і святого. Те саме стосується і слова «заступництвом», після якого треба додати слово «молитвами» «…святого отця нашого Миколая, архиєпископа, Мирлікійського Мир Лікійських чудтворця…» Якщо йти за логікою відправи, то треба те, що написано «читати» – таки читати, або змінити заклик, напр. «Рцім – промовмо всі», на «заспіваймо всі». А коли Служба Божа читана, треба замінити слово «співаємо» на «кажемо, мовимо, приносимо», напр. «Трисвяте», «трисвяту пісню приносимо» і т.д.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти