Світлана Кагамлик. Освітній рівень та духовно- інтелектуальне становлення української православної церковної еліти XVII-XVIII ст.

14 квітня 2014, 14:12 | Історія християнства в Україні | 0 |   | Код для блогу |  | 

Для будь-якої спільноти важливою є роль еліти як носія суспільних та історичних традицій, рівень її відкритості, ідеологічні та суспільні погляди, асиміляція національної еліти іншою культурою. Відповідно це стосується і укра­їнської православної церковної еліти ранньомодерного часу, реконструкція особового складу якої та з’ясування місця в суспільстві потребує докладного вивчення, окрім власне церковно-релігійної, культурно-просвітницької та іншої діяльності, також мотивації вчинків та поглядів окре­мих осіб, кола спілкування, рівня освіченості та багатьох інших питань.

В науковій літературі, передусім дореволюційного пері­оду, неодноразово зверталися до окремих постатей цер­ковної еліти ранньомодерного часу, подвижників та ієрар­хів [1; 3; 5; 7; 17; 18; 19; 27], розглядалися питання філософсько-світоглядних засад їх творчості, різних напрямів діяльності на теренах Росії, проте цілісний аналіз внеску українських православних ієрархів в українську культуру до цих пір відсутній. Тим більше це стосується досліджен­ня питань їхнього інтелектуального потенціалу та духов­ного вдосконалення, які вирішувалися лише фрагментар­но - на рівні окремих, найбільш відомих церковних діячів.

Загальновідомо, що вся українська еліта XVII-XVIII ст. - духовна і світська - формувалася в стінах Києво-Могилянської академії. Водночас на кожному етапі становлення вищого навчального закладу, починаючи з Києво-братської школи як її попередниці, існували свої традиції та особливості навчального процесу, які позначилися на якісному рівні вченості майбутніх ієрархів.

Оскільки процес легітимізації української православ­ної ієрархії (1620 р.) і започаткування першого православ­ного - майбутнього вищого - навчального закладу, де б майбутні преосвященні могли формувати свій інтелекту­альний рівень (1616 р.), майже співпав у часі, то зрозумі­ло, що перші лави української церковної еліти отримали своє освітнє вдосконалення в уже існуючих на той час навчальних закладах Центральної і Західної Європи.

Так, один з найперших ієрархів відновленої Київської митрополії Мелетій Смотрицький у своїй «Апології» нази­ває себе «поспедователем Лютера, потратившим свои молодые годы в Лейпцигском и Виттенбергском университетах» [11, с. 535]. Інший єпископ «Теофанового свячен­ня» - Ісайя Копинський - навчався в Острозькій школі, а на думку деяких дослідників - у «галицьких училищах» Львова. Іов Борецький навчався у Львівській братській школі й Краківському університеті. Петро Могила початко­ву освіту здобув у Львівській братській школі, згодом удос­коналював свій освітній рівень в зарубіжних навчальних закладах, найвірогідніше - в Замойській академії. У тій же академії навчався і Сильвестр Косов після того, як отри­мав початкову освіту у Віленській братській школі, а середню - в Люблінській єзуїтській колегії.

З часів протекторства митрополита Петра Могили склалася традиція направляти за кордон для поповнення знань і підготовки до викладацької роботи кращих своїх вихованців коштом ректорів чи покровителів - митропо­литів. Стипендії для навчання за кордоном надавали, окрім Петра Могили, ректори Варлаам Ясинський, а у XVIII ст. київські митрополити Самуїп Мисливський, Гавриїп Кременецький, Рафаїл Заборовський, гетьман Іван Мазепа.

У цьому зв’язку відомий церковний діяч Димитрій Рос­товський висловлювався так: «хвалю добрый той нинешнихь времень обычай, что многіе люди вь иныя государства ходять ученія ради, из-за морей бо умудренніи возвращаются» [3, c. 7]

Згідно з вимогами часу були введені й закріплені кон­фесійні обмеження на вступ і навчання в західноєвропей­ських університетах. Вже саме ведення релігійної полемі­ки, в якій католицькі богослови використовували теоре­тичні засоби і логічні методи, змушувало православних до оволодіння рівноцінною зброєю. Тому, щоб потрапити на навчання в західні університети, вихованці Київської ака­демії були змушені ставати уніатами, а повернувшись на батьківщину - знову православними. Такий шлях прой­шли і Йоасаф Кроковський, і Стефан Яворський, і Феофілакт Лопатинський, і Феофан Прокопович та інші, яким їхнє відступництво «учення ради» прощалося як вимуше­ний і зрозумілий крок.

Освітній рівень майбутніх ієрархів, зокрема тих, котрі були визнані святими, яскраво ілюструють також дані з житій. Так, укладач житія св. Димитрія Ростовського так описує цей період його життя: «егда добре навыче чтенію и писанію славенскаго діалекта, тогда вдань бьсть (под разумевается отрокь Даніиль) во граде Кіеве вь училищный Богоявленскій монастырь ради обученія иностраннымь языкамь и другимь свободнымь, тамь преподаваемымь наукамь. По определеніи вь сіе училище, отрокь Даніиль остроты ради ума свого и неусыпнаго ради при- лежанія вь скоромь времени хорошіе нача вь ученіи пока­зувати успехи, и паче сверстниковь своихь преспеваше: немногимь же летомь минувшимь, явися довольно искусень вь стіхотворстве и витійстве, и знающь добре все тое, чему учимо бысть» [18, с. 5-6]

Факти студіювання філософських і богословських курсів самі по собі не завжди свідчать про достатній інте­лектуальний рівень майбутніх ієрархів. Достатньо згадати досить критичну думку про загальний рівень богослов­ської підготовки в Академії, висловлену тогочасним ректо­ром, майбутнім новгородським преосвященним Феофаном Прокоповичем в одному з листів до Якова Маркеви­ча: «Що можна сказати про попів і ченців, що - про вітчизняних цих латинусів?! Якщо вони з ласки Божої ма­ють декілька теологічних статей і розділів, взятих зі шкільних, єпископських, поганських і недоладно зліплечих творінь якогось єзуїта, що невідомо як до його блазнів­ської келії потрапили, можливо, з сотого джерела перели­тих і тому попсованих, а можливо, й самих собою поганих, а ним ще гірше спотворених, то уважають себе такими мудрими, що думають, ніби інші не можуть додати вже нічого нового до теологічних вчень. Таким чином, немає вже нічого такого, чого б вони не знали. Вони готові відпо­вісти на будь-яке питання. Але їхні відповіді настільки «достовірні» й настільки спотворені лише таму, що [вони] не хочуть і на мить задумуватися над тим, про що говорять» [14, с. 219; 28, с. 135].

У XVIII ст. багато могилянців, крім Київської академії, навчалися також в Харківському колегіумі. Так, Арсеній Могилянський, за традицією тогочасної української еліти, з 11-річного віку навчався у найкращому навчальному зак­ладі - Києво-Могилянській академії часів ректорства Йоасафа Кроковського. Закінчивши 1727 р. клас риторики, Олексій вирішив перейти до Харківського колегіуму, який на той час очолював відомий діяч, могилянець Павло Малиновський. На це рішення могла вплинути відносна близькість близькість колегіуму до його рідної Решетилівки, а також та особливість, що у Харкові порівняно з Києвом приділяло значно більшу увагу вивченню україн­ської мови, що надавало центральному навчальному закладові Слобожанщини особливий колорит.

В контексті розгляду даного питання важливо також з’ясувати особливості викладання навчальних дисциплін і особливо філософії, оскільки саме ця обставина служила основою для формування наукового світогляду майбутніх українських ієрархів. Як і в єзуїтських колегіях вищого рівня, філософський клас Києво-Могилянської академії посідав проміжне місце між філологічними та богослов­ським класами. Кожен з його учнів мав шестирічний досвід послідовного навчання у граматичних класах (фара, інфима, граматика, синтаксис) і класах поетики та риторики. Після дворічного, як правило, навчання у філо­софському класі, бажаючі здобути повний курс наук студіювали ще чотири роки богослов’я у найвищому, богословському класі.

Основними формами вивчення філософії та богослов’я в Київській академії, так само як і в єзуїтських закладах, були успадковані від середньовічного шкільництва лекція і диспут. Відповідно до давньої університетської традиції диспут перетворюється на поле діалогу, що, за визначен­ням М. Хайдеггера, «крок за кроком, у процесі постійного взаємного обміну приводить усіх учасників до віднайден­ня філософського питання» [4, с. 22].

Багатомовність Академії була однією з характерних ознак, притамтанних цьому навчальному закладові від са­мого його заснування. Так, у Панегірику, який було підне­сено імператриці Єлизаветі Петрівні під час відвідання нею в 1744 р. диспуту в Академії, спеціально підкреслю­валося, що текст його надруковано «трьома діалектами - слов’янським, яко природним і в Європі преізобільнейшому, латинським, яко прочим в мистецтві розумування філософського славнішим, польським, яко Києву порубіж­нім». І тут додавалось, що в Академії вивчають і володі­ють «священним єврейським, премудрим грецьким і ні­мецьким», однак цими мовами не було змоги надрукувати Панегірик «не за невправністю вчителів, а за відсутністю тих діалектів друку».

Показово, як вважає В. Горський, що вже в 1763­1764 рр. укладачі поновленої академічної інструкції, згідно з якою визначався весь зміст діяльності Академії, відповідаючи критикам, що відзначали відмінність її по­рівняно з устроєм інших тогочасних навчальних закладів Російської імперії, вважали за потрібне підкреслити: «Якщо Київська академія порушить лад, в усій Європі встановлений, а ствердить новомодерний, то Академія Київська, з огляду порядку, в усіх європейських училищах прийнятого, буде якимсь дивовижним опудалом...» [4, с. 25; 20, с. 246]

Оксана Пахльовська, характеризуючи діяльність Києво-Могилянської академії, особливо її перший, «допереяславський» період, підкреслює унікальність в цьому сенсі українського православ’я і культури. «Рівноправ­ність - зазначає дослідниця - церковнослов’янської, дав­ньоукраїнської, латинської, польської і грецької мов ха­рактеризує тогочасну українську культурну ментальність як винятковий феномен православно-слов’янського ареа­лу. Отже, академія стає для України трансформатором спадку європейської цивілізації на рівні змістовому, ін­формативному, методологічному і лінгвістичному. Але, інтегруючи Україну в європейський культурний масив, Академія сприяє формуванню оригінальних культурних моделей» [12, с. 24]

Саме ці особливості навчального закладу давали змо­гу, відповідно до вимог академічної традиції, формувати інтелектуала, здатного прилучитися до здобутків західно­європейського середовища з метою власного освітньо- наукового вдосконалення і відстоювання основ правос­лавної віри.

Після здобуття певного рівня освіти в Академії (повно­го - з богослов’ям включно, чи неповного - по риторику чи філософію) майбутні ієрархи поступали в той чи інший мо­настир і проходили відповідні ступені чернечого життя - від послушенства до постригу, висвяти в черговий сан.

Важливим аспектом в контексті прослідковування «механізму» духовно-інтелектуального становлення укра­їнських ієрархів є з’ясування мотивації обрання ними ду­ховного сану і прийняття чернечого постригу.

Як вказують відповідні матеріали, на становлення Арсенія Могилянського (в миру - Олексій Васильович) як проповідника і визначного духовного діяча значною мірою вплинули його сімейні традиції і домашнє виховання. На­родився він 17 березня 1704 р. у містечку Решетилівці Полтавського полку в родині потомствених священиків. Його рід з боку матері походив з Могил і славився своїм благочестям і освіченістю. Прадід Олексія, священик Симеон Тимофійович Могила, був відомий як проповідник і духовний письменник - йому належав збірник проповідей українською мовою. Найбільший вплив на формування особистості майбутнього Київського митрополита спра­вив дідусь, священик Федір Могила, який виховував юна­ка в строгих правилах християнського життя (батько Олексія помер ще до його народження). Саме від нього Олексій та його молодший брат Євстафій отримали прізвище «Могилянські» [27, с. 6]. З листопада 1741 р. Могилянський стає слухачем, а згодом учителем граматики Московської слов’яно греко-латинської академії, водно­час виконує обов’язки «предиканта», тобто проповідника. Тут же, у Заіконоспаському монастирі, він приймає черне­чий постриг під іменем Арсенія - на честь св. Арсенія, єпископа Тверського. Очевидно, важливу роль у цьому рішенні відіграли благочестиві настрої, які панували у священицькій родині Могил, а також постійне спілкування з своїм духовним наставником і опікуном Митрофаном Слотвинським, який переїхав до Москви.

З іншого боку, на прийняття чернечого постригу багать­ох майбутніх ієрархів впливала атмосфера устрою Лаври, її святині і духовні традиції, які виховували дух подвиж­ництва і високого благочестя у тих, хто опинявся в лаврському чернечому середовищі. Біограф одного з ка­нонізованих печерських святих - Іоанна Максимовича - зазначав у цьому зв’язку: «Живя в Киеве, он видел в Печерской Лавре примерьі мужей благочестивих, оставив­ших суету мира, видел, какую ревность они имели к ду- ховной жизни, какую жестокую брань выдерживали для укрощения пороков, и какое чистое и прямое стремление имели к Богу. Все зто, а особенно блаженная участь и нетление мощей угодников Божьих, возбуждали в молодом наставнике (він тоді учителював у Київському колегіумі - С. К.) пламенное желание к благочестию и возвышали дух его» [1, с. 2-3]

Могутній фактор у справі релігійного та духовного ви­ховання молоді мала лаврська чернеча школа, що базу­валася на потужному досвіді печерських святих-подвиж- ників. Так, майбутній Тобольський митрополит Петро (в чернецтві Павло) Конюскевич вважав для себе особливо почесним прийняти чернецький постриг від Печерського архімандрита Романа Копи, відомого своїм аскетизмом. Як зазначає Ф. Титов, приймаючи в свої стіни молодих студентів Академії, Лавра «при участии своих старцев- подвижников... утверждала их в принятом на себя ино- ческом подвиге, закаляла их дух и характер, после чего они из Лавры, осеняемые ее духовным материнским благословением, и расходились по разньїм концам русского государства на дело христианскаго просвещения народа» [19, с. 12-13].

Вплив лаврської київської чернечої школи позначився не лише на становленні і майбутній діяльності вихідців із власне печерської братії. Чимало інших тогочасних пись­менників і церковних діячів вважали справою честі попу­ляризувати печерські святині, про що, зокрема, свідчить використання мотивів Патерика Печерського у творчості Лазаря Барановича, Димитрія Ростовського та інших відомих осіб архієрейського сану.

Після прийнятя чернечого постригу майбутні україн­ські ієрархи надалі реалізовували себе в церковній чи церковно-освітній, найчастіше викладацькій - сферах. Найпоширенішим напрямком останньої було викладання у Києво-Могилянській академії.

За традицією навчального закладу, більшість складу академічної корпорації складали вихідці з чернечого ста­ну. Ідеалом тогочасного академічного учителя, професо­ра мав бути учитель не тільки освічений, а й високомо­ральний, який би своїм прикладом виховував молодь.

Викладачі з чернечого сану були закріплені за монас­тирями, в яких приймали чернецький постриг. Як ствер­джував М. Петров, «ученые монахи, преподававшие в Киевской Академіи, были постриженцами не одного Братского, а и других киевских монастырей, и числились в числе их братии...» [2, с. 38, 194].

Відомо, що з 1660 (1661) р. викладачем Колегіуму був Варлаам Ясинський, поєднуючи педагогічну діяльність з керівництвом Печерською друкарнею; у 1665-1673 рр. він очолював Колегіум, доклавши значних зусиль у налагод­ження учбового процесу і матеріальне забезпечення дові­реного йому навчального закладу [5, с. 286-289, 309-317]. У 1689-1693 рр. викладав риторику, філософію і богос­лов’я Йоасаф Кроковський, з 1690 р. - ректор. Його на­ступником був Стефан Яворський: у 1690 р. він викладав риторику, а у 1691-1697 рр. - філософію і богослов’я, ви­конуючи також обов’язки префекта [17, с. 59-67].

У першій половині XVIII ст. в Київській академії викла­дали майбутні архієреї: Арсеній Берло (у 1709-1710 рр. викладав граматику); Платон Малиновський (у 1721­1723 рр. викладав філософію і був префектом); Павло Ко­нюскевич (у 1738-1739 рр. читав піїтику); Ієронім Митке- вич (у 1736-1737 рр. читав богослов’я); Сильвестр Куляб- ка (у 1732-1735 рр. викладав риторику, у 1735-1739 рр. - філософію, у 1739-1745 рр. - професор богослов’я) та ін., причому чимало перебувало на керівних посадах, зокре­ма Платон Малиновський і Сильвестр Кулябка.

Зазначені діячі мали відповідати усім критеріям, які на ті часи висувалися до керівників Академії, а, водночас, і настоятелів Києво-Братського монастиря. Зокрема, Київ­ський митрополит Арсеній Могилянський (1757-1770) ви­магав, по-перше, щоб ректорами навчального закладу обирали людей, навчених богослов’я, які б могли викла­дати цей предмет з відповідними поясненнями і настано­вами; по-друге, досвідчених адміністраторів, які б могли добре розбиратися у господарських і судових справах Братського монастиря і належно керувати монастирською братією [27, с. 409].

У контексті дослідження інтелектуального потенціалу важливо простежити також читацькі інтереси вищого укра­їнського духовенства, використовуючи широкий спектр джерел, зокрема, відомі з публікацій реєстри (каталоги) бібліотечних зібрань духовних осіб, книжкові пожертви, екслібриси на книгах тощо. Дана проблема знайшла своє відображення в історичній літературі пише фрагментар­но - на рівні окремих, найвідоміших персоналій. Зокрема, спід відзначити аналіз бібліотеки Стефана Яворського, яку досліджував С. Маслов [10]. Відомий дослідник укра­їнського книговидання Я. Д. Ісаєвич простежував каталоги приватних книгозбірень низки світських і духовних осіб, в тому числі Петра Могили [6, c. 362-368]. Існує також низка праць, які характеризують склад і долю книжкових зібрань окремих церковних діячів вищого рангу [8; 9; 10; 15; 24].

Широкий спектр книжкових записів на стародруках з колекції стародруків НБУВ демонструє дослідження М. Шамрай, у тому числі тих, що перебували у приватному користуванні осіб з вищого духовенства [25]. Спід зазна­чити, що маргіналії на стародруках дають іноді уявлення і про сприйняття автором тієї чи іншої інформації з книги. Особливо показова в цьому контексті підбірка записів відомого письменника і релігійного діяча Лазаря Барановича на його авторських примірниках з колекції НБУВ. Як стверджує М. Шамрай, ці записи, зроблені в проміжку між 1670 і 1691 рр., можна поділити на п’ять груп: 1) прозові твори - теологічний коментар та доповнення до друкова­ного тексту; 2) політичні твори у віршованій і прозовій формі; 3) віршовані твори релігійно-філософського зміс­ту; 4) цитування античних і християнських авторів; 5) фік­сація стихійних явищ, особистих емоційних станів [25, c. 10-11]. Комплекс цих поміток яскраво ілюструє як літе­ратурну, богословську і проповідницьку діяльність, так і політичні уподобання та духовний світ визначного пред­ставника української церкви і культури.

Водночас для вивчення книжкових інтересів україн­ських церковних ієрархів та їх інтелектуального потенціа­лу важливе значення має залучення маловідомих дже­рел, таких як духовні заповіти та історико-статистичні описи єпархій.

Реєстри книг, як складова загального опису майна по­мерлих духовних осіб, підтверджують, що у приватних бібліотеках більшості церковних діячів з вихованців Ки- єво-Могипянської академії переважали книги слов’янсь­кою мовою. Значною мірою це були богослужбові книги, потрібні їм у церковно-адміністративній діяльності, проте значний відсоток становили і польсько та патиномовні книги, що пояснювалося відповідним рівнем освіченості у Києво-Могипянській академії, траплялися і книги грець­кою чи французькою мовами.

Так, особиста бібліотека архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Іпаріона Рогапевського налічувала 138 друкованих книг (з них 8 - печерського друку, серед них Акафіст седмичний, Тестамент, Каноник- «оправній в білій паргамінь под маренусь вь пуделку», Акафіст новий), 67 - московського, 11 - санкт-петербурзького, 2 - чернігівсько­го, 20 книг - «попьской и немецкой печати»), а також чи­мало рукописних, переважно патиномовних, книг [23].

Наявність значної кількості польсько-патиномовних книг в приватних книгозбірнях лаврських діячів свідчить про те, що українська національна еліта в особі духовен­ства і шляхти часів середньовіччя була тісно пов’язана з польською культурою. Зокрема, це отримана ними відпо­відна освіта - в Києво-Могипянській академії особливої уваги надавалося латинській мові, навчання в західно­європейських навчальних закладах і контакти з ними, можливість українських ієрархів придбати необхідні книги за кордоном тощо. На думку і. Шевченка, культурна орієнтація української шляхти на Польщу тривала до середини XVIII ст. [26, c. 129].

З іншого боку, цінними є історико-статистичні описи єпархій, важливість яких в контексті досліджуваної теми не менш суттєва. Так, багатотомні історико-статистичні описи єпархій - Чернігівської, Харківської та Полтав­ської- подають цікаву інформацію про власницькі написи на стародруках, які вказують на належність їх тій чи іншій духовній особі. Важливо зауважити на необхідності сукуп­ного дослідження обох названих джерел для досягнення максимально більшого результату в процесі реконструкції складу книжкових зібрань українських ієрархів. Якщо книжкові реєстри як частина духовних заповітів і описів майна померлих ієрархів вказують на склад їхніх бібліо­тек, який сформувався в кінці їх життєвого шляху, то інше джерело вивчення їх читацьких інтересів - історико-статистичні описи єпархій - вказують на існування при­мірників книг, які раніше були його власністю, але згодом - головним чином шляхом дарування - ставали надбанням церковних, монастирських або приватних бібліотек.

Вказані історико-статистичні описи містять унікальну інформацію - вони фіксують помітки, екслібриси, мар­гінальні, вкладні та інші записи на стародруках, які вказу­ють на власника книги, а також шляхи і обставини, за яких вони потрапили в той чи інший регіон України. Ці дані, в свою чергу, дають можливість реконструювати склад при­ватних бібліотек тих чи інших духовних осіб. Крім того, вони дають уявлення про бажання власника книги якнай­краще розпорядитися нею з тією чи іншою просвітниць­кою метою.

Подані на сторінках історико-статистичних описів за­писи на стародруках свідчать, що іноді вище духовенство дарувало книги до своїх маєтків або вотчин обителей, де вони несли свою духовну службу. Так, майбутній митропо­лит Чернігівський і Новгород-Сіверський Димитрій Росто­вський (Туптапо), копи ще був архімандритом Чернігів­ського Єпецького монастиря, 1698 р. подарував Євангеліє київського друку 1697 р. до монастирського маєтку-с. Се­рединки [21, кн. 5, c. 279]. Інший чернігівський преосвя­щенний - архієпископ Антоній Стаховський - залишив у подарунок для своєї резиденції Євангеліє московського друку 1703 р., про що свідчить запис: «Року божого 1720 построися сіе евангеліе тщаніемь и иждивеніемь кепейньімь недостойнаго архіепископа чернговскаго Антонія Стаховскаго до храму Св. Страстотерпець Бориса и Гліба вь домь архіерейскій вь чернігов  град за отпущеніе гріховь» [21, кн. 2, с. 52]. Єпископ Суздальський Тихін Якубовський подарував низку книг до Вознесенсько- го храму м. Коропа, в тому числі книги печерського друку - Цвітну Тріодь 1702 р. та Октоїх 1739 р. На останньому збе­рігся напис: «1765 г. куппень и отдань вьхрамь вознесенія, что вь град> Короп> Т(ихономь е(пископомь) с(уздальскимь)» [21, кн. 2, c. 354]. Раритетом є Октоїх київського друку 1699 р., який зберігався у Ніжинській Миколаївській церкві, з написом, який свідчить, що він подарований най­вищим церковним сановником українського походження - місцебпюститепем патріаршого престолу Стефаном Яворським: «смиренний Стефань Яворскій мипостію Божію митропопить рязанскій 1702 апр. 23 д. дарствовапь сію книгу брату своему о. Павлу Яворскому вь знаменіе благосповенія Божія» [21, кн. 7, c. 374].

Наведений матеріал засвідчує важливість використання таких джерел, як духовні заповіти і описи майна духовних осіб, різного роду записи на книгах, історико-статистичні описи єпархій та ін. для вивчення інтелектуального потен­ціалу вищого українського духовенства ранньомодерного часу. У випадку, якщо мова йде про власні видання церков­ного автора, можна, хоча б частково, визначити читацьке се­редовище його творів. Крім характеристики читацьких інте­ресів, названі джерела також дають можливість реконстру­ювати склад приватних та монастирських книгозбірень. Маргіналії та інші записи на стародруках, в свою чергу, да­ють іноді уявлення про сприйняття автором тієї чи іншої інформації з книги, а загалом - про рівень духовної культури українського суспільства того часу.

Загалом вищенаведене свідчить, що освітній рівень, читацькі інтереси і склад приватних бібліотек українських церковних ієрархів визначили їхній інтелектуальний по­тенціал та обумовили сфери й особливості його вияву у подальшій діяльності. Система освіти і особливості вик­ладання навчальних дисциплін у Києво-Могилянській ака­демії, зокрема, гуманістичні традиції, багатомовність, відкритість до сприйняття західноєвропейських впливів, послужили основою для формування світогляду май­бутніх українських ієрархів як високоосвіченої еліти сучас­ного типу, яка сприятиме розвитку рідної, ґрунтованої на засадах православної віри, культури. Це поєднувалося з усвідомленим обранням чернечого сану, на якому позна­чилися існуючі в українських шляхетських і священниць- ких сім’ях традиції родинного виховання, приклад і досвід київської, передусім лаврської, чернечої школи, постій­ним прагненням до освітнього і духовного вдосконалення.

  1. Абрамов Н. Иоанн Максимович, митрополит Тобольский и Сибир- ский / Н. Абрамов (Из журнала Министерства Народного Просвещения. - 1850. - № 10).
  2. Акты и документа, относящиеся к истории Киевской Академии /Отд. 2. Под ред. Н. И. Петрова. -Т. 1, ч. 1. - К., 1904.
  3. Берло А. Арсений Берло, епископ Переяславский и Бориспольский / А. Берло. - К., 1904.
  4. Горський В. Європейська академічна традиція в Києво-Моги- лянській академії / Вілен Горський // Релігійно-філософська думка в Києво-Могилянській академії: європейський контекст. - К.: «Видавничий дім «КМ Академія», 2002. - С. 8-38.
  5. Из прошлого Киевской епархии. Варлаам Ясинский, митрополит Киевский и Мальїя России (1690-1707 г.)// Киевские епархиальньїе ведомости. - 1905. -№ 12. - С. 286-289; № 13. - С. 309-317.
  6. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, про­блеми / Ярослав Ісаєвич. - Львів: Інститут українознавства імені І. Крип’якевича, 2002.
  7. Крыжановский Е. Феофан Прокопович и Варлаам Ванатович / Е. Крыжановский // Трудьі Киевской духовной академии. - 1861. - Т. I. - С. 267-315.
  8. Лосієвський І. Бібліотека Мелетія Смотрицького / Ігор Лосієвський // Київська старовина. - 1992. - № 5. - С. 59-65.
  9. Луцкая Ф., Мазманьянц В. Судьба библиотеки Стефана Яворского / Ф. Луцкая,B.  Мазманьянц // Книга. Исследования и материальї. - Сборник 70. - 1995. - С. 195-197.
  10. Маслов С. И. Библиотека Стефана Яворского / И. Маслов. - К., 1914.
  11. Очерк истории литературы и церкви западно-русской за XVI-XVIII стол. // Киевские епархиальньїе ведомости. - 1877. - № 20. - С. 526-540.
  12. Пахльовська О. Києво-Могилянська ака­демія як чинник становлення національної самобутності української куль­тури. Парадокси еволюції / Оксана Пахльовська // Києво-Могилянська ака­демія в іменах. XVII-XVIII ст. - К., 2001. -С. 19-26.
  13. Петров Н. Киевская Академия во второй половине XVII века / Н. Петров. - К., 1895.
  14. Проко­пович Ф. Філософські твори в трьох томах. Переклад з латинської. - Упор. М. Д. Рогович, В. М. Нічик. - Том 3: Математика. Історичні праці. Вірші. Лис­ти. - К.: Наукова думка, 1981.
  15. Романова Н. И. Книжное собрание святи­теля Георгия Конисского как часть историко-культурного наследия Украины и Беларуси / Н. И. Романова // Могилянські читання. 2005. - К., 2006. - С. 459-465.
  16. Терновский Ф. Варлаам Косовский /Ф. Терновский //Труды Киевской духовной академии. -1879.-№10.-С. 270-279.
  17. Терновский Ф. Митрополит Стефан Яворский. (Биографический очерк) / Ф. Тернов­ский // Трудьі Киевской духовной академии. - 1864. - № 1 - С. 59-67.
  18. Титов Ф. Св. Димитрий, митрополит Ростовский, бьівший ученик Киев­ской духовной академии (1651-1709 г.)/Ф. Титов - К., 1909.
  19. Титов Ф. Святитель Павел, митрополит Тобольский и Сибирский (1705-1770) / Ф. Титов. - К., 1913.
  20. Тітов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні XVI - вт. XIX в. /Хв. Тітов. - К., 1924.
  21. Филарет (Гумилевский). Истори- ко-статистическое описание Черниговской епархии / [Филарет (Гумилев­ский)]. - Кн. 5. - Чернигов, 1874.
  22. Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь / К. В. Харлампович - Т. 1. - Казань, 1914.
  23. ЦДІАК України. - Ф. 128, оп. 2 черн., спр. 6.
  24. Чиже- вськийД. Бібліотека Теофана Прокоповича / Дмитро Чижевський // Науко­вий збірник / Українська вільна академія наук у США. - Випуск 2. - Нью-Йорк, 1953. - С. 127-136.
  25. Шамрай М. Маргіналії в стародруках ки­риличного шрифту 15-17 ст. з фонду Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського/ Маргарита Шамрай. - К., 2005.
  26. Шевченко І. Польща в історії України / Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVІІІ ст. / Ігор Шевченко. - Львів, 2001.
  27. Шпачинский Н. И. Ки­евский митрополит Арсений Могилянский и состояние Киевской митропо- лии в его правление. 1757-1770/ Н. И. Шпачинский. - К., 1907.
  28. Яремен­ком. Київське чернецтво XVIII ст. / Максим Яременко. - К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2007.

 

Джерело: Українознавчий альманах Випуск 5. – К., 2011.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти