Олександр Бучковський. Святе Причастя: нагорода для досконалих чи допомога для слабких?

13 березня 2015, 13:18 | Актуальна тема | 0 |   | Код для блогу |  | 

Не секрет, що тема допущення до Причастя розлучених осіб, що вступили у нові цивільні зв’язки, став ключовим, якщо не основним, під час тривання надзвичайного Синоду 2014 року, і видається, що подібним чином буде і на цьогорічному звичайному зібранні єпископів. І заслуга тут перш за все належить колишньому голові Папської ради до сприяння єдності християн кардиналу В. Касперу, який на консисторії у лютому 2014 року, запропонував тезу допущення розведених осіб, які заключили цивільні шлюби, до Святого Причастя після відбування покути під наглядом місцевого ординарія. Ця концепція аж ніяк не є новою,  адже була об’єктом зацікавлення Синоду 1980 року та Синоду, присвяченого Євхаристії у 2005 році. Крім того це стало предметом особистого послання св. Папи Йоана Павла ІІ до німецьких єпископів, де така такі речі давно практикуються без будь-яких обмежень. Але попри наполягання ліберальних церковних кіл, позиція Церкви залишалася незмінною. Особи, які зламали присягу вірності і заключили нові зв’язки, перебувають у стані гріха, а отже не можуть приступати до Причастя і займати певні посади у Церкві. Це аж ніяк не означає, що вони відлученні від спільноти вірних, але що існують об’єктивні причини, що унеможливлюють їм повного сакраментального життя. Навпаки їх заохочують жити вірою, брати участь у Святій Месі, чинити справи милосердя та виховувати по-християнському своїх дітей (ККЦ 1651). Бог хоча і діє через таїнства, які є основними каналами його благодаті, не зводить потік своєї ласки виключно до них. А навпаки уділяє дари своєї милості усім, хто його про це просить. Як сонце, що світить  і для добрих і  для злих,  і як дощ, що зрошує праведників і грішників (Мт. 5, 45), Бог посилає свою милість всім, адже не хоче щоб  смерті грішника, але його спасти.  Єдиною ж  можливістю участі несакраментальних пар є зобов’язання жити у «білому подружжі», тобто за умови уникнення  від статевого життя. На думку кардинала В. Каспера, це подібно до героїзму, який ми не маємо вимагати від звичайних християн. З чисто людської точки зору, це звісно так. Але хіба визнавати сьогодні свою віру у Христа, йти проти культурних тенденцій сучасного світу, відплачувати добром на зло не є формою героїзму. Та й ІІ Ватиканський Собор наново відкрив покликання всіх охрещених до святості, тобто до героїчного життя в ім’я Христа.   Але для цього потрібної Божа благодать без якої ми не можемо ані спастися, ані змінити своє життя. Тому погоджуюся з Франциском, що головним не є чи допускати чи не допускати розведених до Причастя, але допомогти їм інтегруватися у Церковну спільноту і зустріти там Христа. Набагато легше йти дорогою святості, коли ти не сам, а поряд так само крокує з тобою такий самий грішник, який потребує так само Божого милосердя як і ти.  Тим більш цією заявою В. Каспер несвідомо підтверджує, що обов’язок целібату і обітниця чистоти є тягарем не до несіння, тому що вимагає надзвичайного героїзму від звичайних грішних  людей, які вирішили присвяти своє життя Христові. 

Проблемою, що у більшості з наших вірних пробудився синдром «старшого брата», який обурюється поверненням блудного сина (Лк 15, 24-32). Не можемо від усіх вимагати бути досконалими відразу, адже дорога до святості це важкий і тернистий шлях, де часто падаємо і помиляємося, та не дозволяємо, щоб гріх нас переміг.  Якщо ми хочемо, щоб інші змінилися, потрібно бути до них терпливі, як і до нас є довготерпеливий Господь, який готовий нам прощати будь-які провини..

Тому головним є зміна нашого менталітету та лексикону, щоби не стали ми суддями, адже лише Богу належить суд.   Адже  помилково було б занадто спрощувати проблему розведених у нових зв’язках і осуджувати їх  як нерозкаяних перелюбників, яким пряма дорога у пекло. Чи маємо право з чисто людської точки зору засуджувати  жінку, яку покинув чоловік з трьома дітьми на плечах. І ось вона зустрічає іншого, який її щиро кохає і готовий прийняти її дітей як своїх? Так вони живуть у гріху, але хіба вона добровільно ступила на цей шлях, зруйнувавши подружню присягу та покинула сім’ю?  По-Божому вона повинна  залишатися вірною своєму  чоловіка, незважаючи на його невірність. Адже Христос попри нашу фальшивість та зради залишається нам вірним аж до хреста. Але для цього потрібно мати сильну віру, побудовану на щирих відносинах з нашим Небесним Отцем. А якщо такої сильної віри немає, але є бажання слідувати за Ісусом у християнському житті. Що їй робити? Звичайно можемо показати на шосту заповідь із скрижаль завіту, а потім закидати цю жінку камінням. Але чи не полетять у нашу сторону такі самі каміння за наші гріхи і падіння?  Чи маємо ми право забороняти слабким і пораненим приходити до Христа. Адже саме до таких Він і прийшов, а не праведних і тих, хто вважає себе справедливим (Мт. 5, 32). Гріх залишається гріхом, щоб не говорив світ чи соціологія. Ніяк не можна занедбувати обов’язок називати все своїм ім’ям. Не можна референдумом змінити правду, бо не ми її  встановили. Натомість неможна ототожнювати гріх і грішника, так само як пацієнта і хворобу. Якщо першу ми викорінюємо, то другого спасаємо.  Сьогодні головне завдання Церкви  – лікувати рани людей, бо здається, що весь світ як суцільний фронт, де ведуться бої Світової війни між злом і добром за людські душі. А Католицька спільнота  повинна стати тією лікарнею, куди приводять покалічених, і де ані інші пацієнти (тобто ми), ані лікарі (священики) не будуть морщитися від вигляду ран і поведінки інших.  Але для кожної ситуації потрібно вибирати відповідні засоби.   Св. Тома Аквінський цілком слушно зазначав, що не всі ліки годяться до різних хвороб. І тому активна кампанія за допущення всіх без винятку до Святого Причастя не вирішує проблему, а лише створює двозначність у трактуванні католицького вчення. Як сказав арх. Томаш Пета з Казахстану на минулорічному Синоді єпископів, що пропонуються  ліки гірші від хвороби, які вони повинні були б вилікувати».  Попри обставини, які можуть зменшити, або збільшити відповідальність за вчинок (ККЦ 1754), ці люди перебувають у стані гріха, що суперечить Божій волі (ККЦ 1650).  А отже дозвіл на Святе Причастя може створити негативний прецедент, який матиме катастрофічні наслідки для католицького вчення і моральності.  Адже для відпущення гріхів потрібен не лише щирий жаль, але й прагнення більше не повторювати помилок і змінити життя. Не означає, що більше не буде падінь, але що є щира воля більше їх не повторювати (ККЦ 1451).

Теоретично можливий ще один варіант, щодо якого якщо чесно я маю певні сумніви. У випадку, коли   є віруюча жінка (чи чоловік), який прагне йти слідом за Христом, але перебуває без шлюбу чи з розлученим. Вона хоче жити у чистоті, уникаючи статевого життя. У той же час її друга половина не поділяє її віри і переконань і прагне активного сексуального життя. Так склалися обставини, що з психологічних, фінансових, соціальних, родинних чи інших причин, вона попри бажання, не може розстатися або уникати сексуального акту з чоловіком, який попри наполягання стоїть на стоїть на своєму. Чи у такій ситуації можна привести привілей Святого Павла, коли віруюча жінка освячує невіруючого чоловіка і навпаки (І Кор. 7, 13), адже бути охрещеним не означає  мати віру чи бути справжнім учнем Христа. Можна побачити у цій жінці волю і  кроки у сторону навернення. Якщо ж її партнер погрожує  викинути її з дому, якщо не буде активного статевого життя, а  у неї недостаньмо сильна віра, щоб ризикнути з Богом, можна вважати, що вона стала заручницею обставин. До того ж може бути ситуації, коли спільне статеве життя  видається меншим злом у порівняні  з цивільною сепарацією, що може призвести до болю і страждань для їхніх спільних дітей.  Або повія, яка готова покинути свою «професію», але сутенер змушує її до продовження розпусти, то чи перебуває вона у стані об’єктивного важкого гріха, який передбачає добровільний і свідомий вибір проти Божої волі. Не варто перебільшувати психологічний фактор, але й не можна його недооцінювати.  Людині важко вийти з різних форм залежностей, у тому числі і сексуального, які часто-густо тривали багато років. Це люди слабкі, покалічені суспільством, яке намагалося зробити з них споживацьких рабів. Тут слід згадати віроломність людини, що вже Апостол Павло говорив, що думки тіла суперечать думкам тіла і він робить те, чого не хоче. Потрібно бути до таких людей поблажливими.  Можна теоретично говорити про Боже Милосердя для таких осіб та розглядати таїнства як джерела благодаті. Бо є усвідомлення свого гріха та жаль за нього, прагнення навернення та кроки до цього, але обставини не дозволяють зробити цього у повній мірі. Якщо ж зникнуть перешкоди або вони будуть досить укріплення у благодаті, щоб довіритися Богові, піти проти течії  і  відректися від гріха, щоб і преобразити  своє життя у світлі Божого плану. Якщо ж цього не відбудеться, після відповідного душпастирського розпізнання, у доступі до Причастя їм повинен бути відмовлено. Втім вагомою причиною, що зменшують провину, не може бути культурний контекст секуляризованого суспільства, який не бачив у розлученні і дошлюбному співжитті нічого поганого, адже у такому випадку Католицька церква повинна була б прийняти і традиції полігамії африканських народів.  Світ дві тисячі років тому не прийняв Христа, то чи нині він має прийняти Його учнів? 

Якщо ж обидва розлучених у новому зв’язку мають віру і волю до не ображати більше Бога,  то тут іншого шляху як «біле подружжя» бути не може, хоча це не є легким хрестом, адже ми всі люди з тіла і крові.

Помилка кардинала В. Каспера полягає у тому, що він навіть не допускає можливості зміни своєї поведінки і наявності доброї волі у однієї з осіб до життя у чистоті.  А навпаки, здається, він акцептує новий зв'язок, ніби той був би «недорозвиненим станом  подружжя». Зокрема, зазначає, що причиною уділення Причастя може бути обов’язки чоловіка і жінки у новому цивільному зв’язку, який  нічого не значить в очах Бога. На моє переконання, кардинал лобіює інтереси зіпсутих людей, які усвідомлюють лише провину  свого розлучення, але не гріх життя у позашлюбних відносинах. Мої пропозиції є лише простою спробою внести свою лепту у дискусію, до якої закликав всю Церкву Папа Франциск.

 Ставитися до всіх цих концепції потрібно дуже обережно, враховуючи можливі негативні наслідки, зокрема лібералізації доктрини і душпастирської практики.  Адже винятки мають здатність ставати правилами, і тоді це може призвести до ще більшої ерозії таїнства шлюбу і ще значно поглибити кризу родини. Дозвіл на Причастя для людей, що живуть у цивільних шлюбах, без належного теологічного обґрунтування у світлі католицького вчення і розпізнання конкретної ситуації, створить прірву між Вченням Церкви  і  її душпастирством. Це цілком виллється у духовну шизофренію католиків усього світу, що призведе, що католицьке вчення залишатиметься лише теорією, яке жодного впливу не буде мати на життя вірних. І це є найнебезпечніша єресь цього світу: життєвий релятивізм,  відділення душі християнства, тобто віри, від його тіла, тобто повсякденного життя, літери від духа. Навернення і зміна своєї поведінки стане необов’язковою складовою християнського життя, вільним вибором, якого можна буде уникнути на власний розсуд. Цілком можливими стануть випадки допущення до Причастя  вбивць, які каються за аборти, але не хочуть зупинитися, хабарників, які  однією рукою б’ють себе у груди, а іншу протягають за грошима, мафіозі, які усвідомлюють зло своїх вчинків, але не намагаються покинути свій стиль життя. Відділення таїнства Подружжя і Причастя буде мати такі ж трагічні наслідки, як розділення сексуальності і подружнього життя, що вилилося у небачених масштабах розпусти серед молоді.  Якщо ми в ім’я наївного  і фальшивого милосердя  дозволимо всім без розгляду конкретної ситуації розлученим у нових зв’язках  приступати до таїнств, то завтра нас про це попросять гомосексуальні пари, які приведуть такі ж самі аргументи: тривалі стосунки, вірність один одному, обов’язки перед усиновленими дітьми, готовність жити вірою тощо.

Цілком вірно, що Православна Церква має зовсім інший підхід, який є  втім наслідком візантійської правової системи, що допускало розлучення у певних випадках. Але така практика не знаходить підтвердження ані у Біблії, ані  у Отців Церкви. Святе Письмо у цій справі є однозначним: «Що Бог поєднав, нехай людина не розлучає».(Мт. 19,6)  і «Хто відпускає свою жінку – за винятком розпусти – і ожениться з іншою, той чинить перелюб; і хто ожениться з розвідкою, чинить перелюб». (Мт. 19, 9). (Під розпустою слід розуміти наявність наложниці, що було досить частим явищем у елліністичному середовищі. У оригіналі вжито грецьке слово porneia, що означає проституцію, а не подружню зраду). .Для наших православних братів ці слова є скоріше моральним заохоченням, які проста людина не здатна виконати, аніж об’єктивною правдою про таїнство подружжя. Тут слід пригадати східну сакраменталогією, згідно якої благословляє (коронує) священик (на відмінну від латинської, де самі новоженці уділяють собі таїнства і визначають його дійсність), а отже і пресвітер може зняти цей дар благодаті. Повторне подружжя розглядається як другий шанс з огляду на «стару людину», яка не може досконало виконувати волю Божу і чинить помилку. А отже, церковне благословіння це своєрідне щеплення перед розпустою, що мені нагадує католицьку доктрину «меншого зла». Тобто, коли не можна оминути зла, потрібно обирати менше. Можна припустити, що не всі витримають тягар вимушеного целібату, але якщо не маєш сил для несення власного хреста  (для християнина, все що походить від Бога є даром), не потрібно його відкидати, а навпаки просити Господа, щоб дав благодаті його прийняти. Якщо ж є можливість уникнути зла, вірний повинен обов’язково нею скористатися.   Існує цілий ряд причин, коли згідно з православною теологією подружжя, дійсно укладене, перестає існувати (стає мертвим): зрада іншої половини, СНІД, алкоголізм тощо. І цей список можна за бажання продовжити. Навіть ліберально налаштовані  єпископи застерігають від  перенесення східної практики на католицький грунт у всій її розлогості.  Напевно тому св. Йоан Павло ІІ Великий, який сприяв, щоб Церква повинна дихати двома легенями і збагачувати себе скарбами Сходу і Заходу, не прийняв цієї «економії милосердя» і підтвердив навчання Церкви у цій матерії у постсинодальній  адхортації  «Familiaris consortio». Але ради справедливості потрібно сказати, що навіть у часи первісної Церкви (І-ІV ст..), яка характеризувалася ригоризмом і моральною суворістю до своїх членів,  серед духовенства не було одностайної думки щодо розведених у нових зв’язках. Тому не слід дивуватися сучасною дискусією. Але думки окремих теологів, які і були канонізовані Церквою, можуть для нас мати певне значення (розвиток богословської точки зору, роль вчення та його реалізація у конкретних часових і географічних межах), аж ніяк не  замінять Церковного Магістеріуму, який є результатом дії Духа Святого у Церкві. А позиція Церкви є досить ясна. Хто приймає недостойну (у стані гріха) Тіло Христове чинить святотатство.

Але закриваючи очі на проблему і вдавання вигляду, що її не існує, автоматично не вирішить ситуації. Тому це   ще більше закликає нас шукати нових пастирських шляхів. Але виключно у межах об’явленої правди. Адже християнство це не мертва літера, але й не аморфний дух, але Ісус Христос –  Слово, яке стало Тілом за допомогою Святого Духа. Правда, яка веде дорогою спасіння, до нового життя у любові. Відділяти  милосердя від справедливості означає творити два окремих варіанта Ісуса з Назарету: ліберального, слабкого і «солоденького», який не вимагає брати свого хреста і йти за Ним (Мт. 16, 24) і другого: суворого суддю, який прийшов, щоб не спасти світ, а його засудити (Див. Йн. 3, 17). Жодний з них не відповідає є історичному Христу, який прощає перелюбниці і наказує їй більше не грішити (Йн. 8, 11). 

А що робити з тими, хто навіть не уявляє собі ситуацію без активного співжиття і навіть немає волі до цього? Чи можемо їм вказати на двері до пекла і закрити перед ними перспективу спасіння?  Хочу  запропонувати декілька порад, як допомогти  розведеним у нових цивільних стосунках прийти до повноти правди. Причастя звичайно не є нагородою для святих, але шляхетна допомога для слабких (ЕG 47). Але перед ним іде таїнство покаяння, яке очищує душі від усіх гріхів і підготовлює серце до приходу Месії. Зазвичай людей у цивільних зв’язках не допускають до таїнства Покаяння і вони повертаються до свого повсякденного життя, до своїх гріхів.  Але чому б їм не запропонувати часткове розгрішення, тобто відпущення тих гріхів за які вони жалкують і обіцяють їх більше не повторювати. Тобто жінка, яка після невдалого шлюбу і вчиненого аборту, що живе у новому зв’язку, могла б отримати прощення вбивства своєї дитини за яке вона щиро жаліє. Тоді б вона не залишалася наодинці зі своїми гріхами, а отримала Божу благодать, яка б закликала її до подальшого навернення. Це звичайна річ, бо часто люди не усвідомлюють тягаря всіх вчинених гріхів і не визнають їх до кінця, але це ж не робить сповідь недійсною. Поступове визнання власної слабкості може стати початком зростання у чеснотах.  Адже Бог не вимагає від нас стати досконалими відразу. Можливо, що Йому більш приємний один малий крок у сторону навернення, аніж праведне життя, яке не зустрічає проблем і перешкод(ЕG 44). Це також  буде символом Божого Милосердя для тих хто шукає прощення і готовий змінити своє життя. Що Господь не залишає їх у їхній ситуації, а Церква намагається йти поряд з ними, не відкидаючи і не засуджуючи їх.  Є ризик, що це може бути формою лицемірства, коли один гріх ми визнаємо, а інший на наше бажання приховуємо, але умовою часткового розгрішення повинно б стати повне визнання, а не часткове,  всіх гріхів та наявних обставин, які зустрічає людина. Звичайно доступ до Причастя для осіб, які б хотіли скористатися такою практикою, й надалі був неможливим, адже залишаються об’єктивні перешкоди, пов’язані з неврегульованим подружнім становищем.

Щодо Духовного Причастя для таких осіб,  то я теж є скептичний, адже згідно з вченням Тридентського Собору, воно тісно пов’язана  з реальним і дозволяється при тих самих умовах. Натомість вважаю можливим практику Голландської Церкви, коли люди у таких обставин разом з усіма вірними підходять до священика під час Святого Причастя, але отримують від нього благословення для гідного виконання християнського життя. Не погоджуються натомість з тими, хто закликає до уділення їм таїнства з огляду на виховання їхніх дітей. Який приклад вони будуть їм давати? Що можна жити у гріху і водночас бути причасниками Тіла Христового? Чи не більш гідного подиву є утримання від Євхаристії з огляду на покору Церкві, що буде певною формою покути за власні гріхи. Адже це є повернення до витоків первісної Церкви, коли покаяння за перелюб і як наслідок  утримання від Причастя могло тривати декілька років, а то й все життя.

Та на жаль для багатьох кардиналів і теологів це може видатися недостатнім, половинчастим милосердям, зупиненням на середині дорозі. І річ не в тому, що подібні кроки не будуть (маю надію) сприяти душ пастирству і євангелізації. Корінь проблеми, на моє переконання, полягає у тому, що  більшість католиків в Західній Європі втратили сенс віри у Євхаристію. Причастя для них це скоріше соціальний акт приналежності до Церкви, аніж єднання з Христом. Тому будь-яка заборона до Причастя сприймається як факт відлучення від церковної спільноти. Здається дух молитви було замінено церковним активізмом, а видиме отримало першість над невидимим, сенс віри над її надприродним значенням.

 Щодо обіймання певних церковних посад, участь у парафіяльній раді, виконання літургічних обов’язків лектора, катехети чи обов’язок хресних батьків, то думаю, що можна зробити певну об’єктивну ревізію. Адже Кодекс Канонічного права говорить, що хресні батьки повинні бути охрещеними католиками, які прийняли таїнства миропомазання і Євхаристії і вели життя згідно з вірою і обов’язками, які приймають». (кан. 872).  Але чи утримання від прийняття Причастя, визнання своєї провини та невідповідності власної ситуації Божому плану  не буде свідчити про віру  у гріх та прийняття католицького вчення та моральності?  Та й чи хіба всі міністранти приступають до Причастя? Чи усі ведуть зразкове життя?  Чи у парафіяльній раді не є членами публічні грішники, наприклад хабарники, які займають перші лави у храмах. Але їм ніхто не виключає з активного парафіяльного життя. Тому або проводимо перегляд певних існуючих норм або значно розширюємо категорії людей, які не можуть виконувати вказані форми церковного служіння. Хоча і цих випадках потрібне глибоке духовне розпізнання сердець людей. Вважають вони свої вчинки гріхами чи підпали моральному зіпсуттю і не розпізнають у провинах об’єктивного зла.   З власного досвіду знаю, що грішники набагато більше потребують Божого Слова і Доброї Новини, аніж всі інші, яке буде спонукати їх до ще більш ревного служіння у церковній спільноті.

Помилкою вважаю тезу імперативу сумління у справі приймання Причастя, тобто приступати чи ні до таїнств повинна визначати сама людина. Ми живемо у епосі, коли більшість католиків мають хибно сформоване сумління, коли зло видається їм добром, а добро – злом (ККЦ 1790-1794). До прикладу, багато вірних у добрій вірі вважають виявом «християнського милосердя» аборт після зґвалтування. Тому Церква, освітлена світлом Правди має обов’язок, картати грішника, бо якщо ні, то буде відповідальна  і його смерть. Тим більш Церковна спільнота не повинна давати у такому випадку таїнства, адже це теж саме, що «кидати свиням перли» (Мт. 7,6).

Переконаний, що перш ніж прийняти Христа, потрібно прийняти Святого Духа, без якого ніхто не може належати до Ісуса і визвати Його Своїм Господом. Адже це саме Дух Утішитель переконує світу у гріхові і виявляє нам правду про нас самих (Йн. 16, 8-9). Тому осіб у цивільних зв’язках потрібно заохочувати до молитви і присвячення свого життя і наявної ситуації Святому Духу, який би дав їм світло і вказав вихід. Потрібно повернутися до практики катехуменату ранньої Церкви, коли першим етапом для  кандидатів до хрещення було увійти у власну гріховність і пізнати правду про самих себе.  Без усвідомлення правди про гріх і його наслідки неможливо зрозуміти всю велич Божого Милосердя. У іншому випадку прощення буде видаватися слабкістю Бога, який  просто не здатен відкинути людину, навіть коли вона остаточно відкидає Бога. Сенс же Милосердя полягає у виявленні правди людину, гріх і його наслідки, а також про нескінчену доброту Бога, який не маючи гріха, став заради нас гріхом, щоби ми отримали Боже синівство і стали новими створіннями у Святому Духові. 

Маю надію, що мої пропозиції не мають жодних відхилень від ортодоксійсності та вчення Матері Католицької Церкви, у єдності серцем, тілом і душею з якою повинен бути кожен католик і поза якою не можна зустріти Ісуса і тим більш полюбити Його у своїх братах.

Дійсно перед Церквою стоять величезні виклики, які вона не має право ігнорувати, але вірю, що з допомогою Святого Духа Отці Синоду і Святіший Отець Франциск знайдуть вихід, як поєднати правду і милосердя, християнський ідеал і наявну ситуацію сучасної людини.

Про автора: магістрант історії Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Інтереси: релігієзнавство, історія Церкви, ІІ Ватиканський Собор і його реформи, міжконфесійні стосунки, релігійна журналістика.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти