Д-р. Юрій Чорноморець. Досвід та інтуїція

16 червня 2014, 14:06 | Релігійна філософія | 0 |   | Код для блогу |  | 

Відкрита лекція на конференції «Філософія: нове покоління. Досвід та його інтерпритації» (Київ, НаУКМА, 20 березня 2014)

Цим більше я займаюся філософією, а нею, нажаль, я займаюся значно менше, ніж релігієзнавством і теологією, тим більше я в розгубленості від такого поняття як «досвід». Можна сказати, що досвід – це такий собі «бог із машини», який пояснює все, але сам залишається непояснюваним. Так само і його сестра – інтуїція. Думаю, що із цим треба щось робити, і під час цієї лекції спробуємо схопити досвід за допомогою інтуїції, тобто спробуємо отримати досвід міркування про те, що таке досвід, спираючись на дуже прості та інтуїтивно зрозумілі речі.

Почнемо із думки Джона Локка про те, що досвід – це безпосереднє пізнання та рефлексія над ним. Звичайно мисленням нас спокушає почати думати про те, що рефлексія може спотворювати ті істини, які відкриті безпосереднім пізнанням, тобто відкриті інтуїтивно.

Але Гусерль говорить дуже просту річ: осмислення може і навіть повинно відбуватися під час інтуїтивного пізнання. І безпосередність осмислення, його інтуїтивність, є умовою можливості адекватної предметові рефлексії.

Цим самим, здавалося б, ми долаємо дилему безпосередньо очевидного пізнання та постфактичного рефлексивного осмислення, оскільки саме осмислення стає подією під час безпосереднього пізнання.

Усвідомлення, яке відбувається під час інтуїтивного пізнання, і називається осяянням, інсайдом. Звичайно, що це осмислення є судженням розуму, оскільки я щось розумію і це знання прекрасно вкладається у пропозиційну логіку. Але при цьому це знанням, яке існує у ситуації відкритості розуму до події, яка переживається нами, яка робить нас пасивними, яка застає нас, як щось більше від нашої розумової активності. Наприклад, Юрій Павлович обіймає свою майбутню дружину і в цей момент у нього стається осяяння: я її таки дійсно люблю. Так само можна судити не лише про свої переживання, але і пробуючи прочитати рукописи дореволюційних професорів у бібліотеці Вернадського. Пробуєш розрізнити що ж там було написано, все марно, особливо якщо грецькою, а потім приходить здогадка: о, так це ж просто! Ось що тут написано.

Давайте закріпимо наш перший крок. Рефлексія може не нести загрози спотворення інтуїтивного пізнання, оскільки саме судження про предмет може відбуватися під час інтуїтивного пізнання предмету і мало того – оскільки саме судження може мати інтуїтивний характер, бути подією усвідомлення, подією осяяння.

Коли ми говоримо про важливість досвіду,  то якраз і маємо на увазі два прості запитання: а чи потрапляв ти у цю пізнавальну ситуацію, коли можливі були такі-то інтуїтивні переживання? А чи мав ти інтуїтивні судження, коли в тебе були інтуїтивні переживання чи інтуїтивна представленість предмету?

Дуже часто ми маємо справу як раз саме із цим феноменом: людина просто ще десь не була, життя ще не дало їй певне переживання, або ж людина свідомо ухилилася від певного досвіду. Наприклад, досвід свободи. Що можна говорити про достоїнство людини, про необхідність мати прямий хребет із людьми, яким цей хребет було поламано у ранній юності? Тут, здається, розгадка феномену Сковороди: він дивився навколо, бачив, що система чи системи поламали людям хребет, і він не вірить, що зламаний хребет можна відновити. Він не вірив у можливість преображення. Грубо говорячи, якщо не зберіг свій хребет з молодості – то нічого вже далі хорошого не станеться,  тому тікай, охороняй внутрішній простір, бережи себе. Все це досить суперечливо, оскільки мужність та гідність прокидаються і у людей, яким хребет, здавалося б було безнадійно зламано, а політична та соціальна проституція може завершатися, і суспільство може починати жити із нової сторінки – в цьому сам смисл побудови правової держави там, де це зробити вдалося.

Або візьмемо інший приклад. Людина говорить: любові не буває. Починаєш виясняти у чому річ, а виявляється, що людина відхилялася від всяких відкритих відносин із людьми, і такої події з нею не сталося.

Отже, так чи інакше, дуже часто люди дивляться на світ із заплющеними очима. І тому багато чого не бачать, багато чого не розуміють. Але ми - філософи, і ми маємо як раз мати відкриті очі. Закритість філософів, їх віра у концепти, їх небажання бачити і усвідомлювати – о, це найбільша катастрофа, це те що робить їх безпорадними професорами філософії, які самі далекі від свого професійного покликання. Жити в закритості від подій – це жити в полоні власної рефлексії, власних розмірковувань, власних понять, жити в полоні ідеологій, жити в полоні утопій.

Звільнитися для інтуїтивного пізнання доволі просто. Треба просто бачити і мислити. Це не так складно. Потрібно лише відкритися до життя, відкритися до власної історії. Потрібно лише перестати спати на ходу, а дивитися у вікно цього поїзда, подивитися хто із тобою опинився у ньому, хто тобі цікавий і що із цього потрапляння разом у цей поїзд могло б вийти надприродного, незвичайного.

Давайте зробимо висновки із нашого другого кроку, під час якого ми розібрали приклади із переживанням гідності чи любові. Важливо мати інтуїції, важливо мислити під час самих актів інтуїтивного пізнання. Ось я переживаю любов до своїх чотирьох дітей. У мене два хлопчики і дві дівчинки, і це найбільший дар у моєму житті – спілкування із ними. Ось молодша дитини – півторарічний Іван біжить назустріч мені із розкритими руками. Чи відчуваю я щось у цей момент? Так, я відчуваю таку любов, яку я б ніколи не міг придумати, породити самонавіюванням, таку любов, яка ніколи не могла б мені лише здатися. Я цю любов не конструюю, я її не витягую із здогадки до рівня ясного знання. Я цю любов не породжую. Ця любов переживається як подія. Ця любов занадто інша, вона така, що я сам особисто на неї не здатний. Але вона зі мною стається. Ще більш дивна річ, що я бачу якусь схожу любов у всіх рухах маленького Івана, у його пориві до мене, у його обіймах, у його лепеті. Так само – і у шістерічної Віри, і у десятирічної Варвари, і у дванадцятирічного Матея. Я бачу любов. Ну я вже не кажу, що я її бачу в очах своєї дружини. Тут ми виходимо на дуже важливий момент. Я бачу дуже особисте переживання іншого. Воно застає мене як певна подія. Я не здатний це конструювати і реконструювати. Занадто вся ця любов унікальна, занадто вона інша, ніж як думав про неї чи хотів би. Як говорить Писання – те що не приходило на думку синам людським, те дає їм Господь. І очі їхні бачать, і руки доторкуються, і вуха чують.

Чи є це досвід? Ось це моя думка, що тут можна обійтися без поняття досвіду. Тут можна говорити про інтуїтивне пізнання, про безпосереднє і очевидне споглядання, розуміння. Можна також говорити про усвідомлення, яке відбувається під час самого інтуїтивного пізнання. Можна сказати, що немає тут досвіду, а є подія, яка з нами стається. І ця подія стається тому, що є життя, є моя історія, і щось зі мною стається, і я відкритий до цієї події, оскільки взагалі відкритий до життя.

Коли ж не можна обійтися без поняття досвіду? Тоді, коли стається щось, ще більш непередбачуване і щось, що є зовсім унікальним. Щось, що розламує хід життя, щось що дає зовсім інше переживання. Я би сказав так: досвід починається тоді, коли ти переживаєш інше життя, іншу історію, ніж це було до цього. І коли не нова незвична подія у твоєму житті, а нове життя. Яке не завжди добре, не завжди позитивне, не завжди тривале. Яке прийде і пройде, але залишиться із тобою. І ти вже щось пережив, і не можеш бути тим, ким був до цього.

Я наведу такий приклад. Ви знаєте, що трохи православний активіст, ну і взагалі не зовсім проста людина у  тому сенсі, що я мирянин, який намагається українізувати УПЦ в Московським патріархатом. Це окрема історія безнадійної боротьби, яка, однак, дуже потрібна, бо якщо ми не українізуємося із середини, то перспектив немає ні в українського православя, ні в України. Ну і це історія, яка знає чисельні перемоги, хоча ран на моїй душі більше, ніж днів, що я прожив на цьому світі. Так от, я приїхав у митрополію у своїх справах, і там раптом дізнаюся що наші монахи вийшли на нейтралку на Грушевського. Поїхав туди. Таки дійсно вийшли, таки вчасно, бо поставці були знесилені, а резерви які були у Кабміні та Музейному провулку 10 не давали шансів на перемогу. Ну повстанці не усвідомлюють наскільки серйозними є сили міліції, бо резервів вони не бачать, ну і чим ближче до ночі, тим менше думають, але тим більше відчувають. Але я не про безумство обох сторін, бо я зараз тут виступаю не із політичним аналізом чи мемуарами. Я про деякі переживання на «нейтралці». Так от, стоїмо із священниками, майже всі із УПЦ МП, два автокефали, один греко-католик, одна протестантка. Ну я то всіх знаю, але нашим попам не говорю, бо тоді вони перестануть молитися із розкольниками і єретиками. А так добре – всі слов’янською мовою підспівують акафісти. Кожні 15 хвилин усі повертаємося – то дивимося на солдатів, то на повстанців. Ну але взагалі молимося за всіх, благословляємо всіх. А коли акафіст закінчується – молитви, які читаємо на колінах, ставши в коло. І ось тут важливий момент: ти стоїш на колінах, і відчуваєш нібито ти - роздягнений. Дуже інтенсивне переживання. Роздягнений, фізично роздягнений, на всьому цьому морозі, серед всього цього брудного снігу. І до Бога достукатися дуже важко. Зла занадто багато в усьому місті. Взагалі кілька разів було відчуття, що неможливо навіть Богові переломити злу волю людей. Ми 19 грудня робили дитячий молебень за мир. Усі дитячі хори Києва, всі учні недільних шкіл. Дві тисячі на колінах. І відчуття відчаю, бо є ось ця дарована Богом свобода, і ніхто, навіть Бог, не може змінити серце людини, якщо вона вибрала зло. Ну ясно, що тому і є відповідальність за вчинки, бо є свобода. Але так страшно переживати таємницю чужої злої волі. Всі діти говорили журналістам тоді що має поступитися Янукович. І чим більш російська і фундаменталістична була родина, тим рішучіше діти говорили про обов’язок Януковича йти на поступки.

Так от, це і є досвід. Те що стоячи на колінах на «нейтралці» відчуваєш себе як Іов на гноїщі, як Адам після вигнання із раю, як апостол Петро після відречення від Христа. Дуже великий досвід безсилля. Або ось цей досвід, що діти, російськомовні діти із російських родин раптом наїдуть на Януковича так, що ніякі українофільські діти не зроблять цього – о, це я ніколи не забуду! Це було, це пройшло. Але це залишилося. Це – досвід.

Досвід – це незвичне, неочікуване, що переживається унікально, що дається як новий поворот життя. Я би сказав так: коли дитина із відкритими обіймами кидається мені назустріч і я бачу непридуману мною унікальну любов – це елемент чуда життя, дарунку життя. А ось коли стається щось унікальне, це – нове життя, це нова гілка на дереві життя, це якийсь паралельний початок історії, це якийсь додатковий сюжет у романі життя. Це новий вагон причепили до Вашого поїзда і все змінилося. Люди бояться як раз цього. Що історія постукає у їхнє життя, що почнеться новий досвід, що будуть переживання, які ще треба мати мужність витримати. Але це найбільша тупість мати таку боязнь. У Вас була планиметрична картина світу, в якій все було чудово, в якій Ваш життєсвіт давав Вам всі чудесні переживання. І Ви ковзали по цій планиметричній поверхні доволі успішно, навіть самі дивувалися красі та гармонії усіх фігур Ваших та тих, кого Вам життя посилало. І раптом виявилося, що життя є стереоскопічним. Що воно принципово складніше, що воно інакше не кількісно, і навіть не якісно. А зовсім-зовсім інакше. Коли людина, що мала багату планиметрію життя, раптом відчуває стереоскопічність цього самого життя, тут у нею з’являється відчуття безосновності. Про це намагається розповісти Гайдеггер, не завжди вдало. Але головне – це той факт, що всі можуть потрапити у ситуацію відкриття нового життя, яке перевертає все, що було і є. Тут не просто нова подія вривається у твої життя. Вривається нова історія, нове життя. Ось це і є досвід. Ось це раптове вторгнення нової історії та нового життя в твою історію та життя, і називають в дійсності досвідом.

Тут проблема, що треба навчитися розрізняти – де тобі дарується якась окрема нова подія, а де ціла їх низка, яка є новим життям. Але коли це стається, тоді й розрізняєш. Це знову-таки тобі інтуїтивно зрозуміле. Звертаю Вашу увагу, що нова подія в межах звичайного життя характеризується незвичністю, інтенсивністю, дарованістю, неможливістю її сконструювати чи конституювати. Такою є любов мого півторарічного Івана, який біжить мені назустріч коли я прийшов додому. Тим більше нове життя, яке є ми назвали досвідом, або ж можна було назвати «переживанням того, що не було раніше і не буде пізніше» - це теж незвичайне, інтенсивне, дароване. Таке, що не можна сконструювати чи конституювати. Тут можна сказати так: досвід із нами залишається як принципово щось нове, як нові шляхи у життєсвіті, як нові виміри життєсвіту, як нові життєсвіти. А ось подія, яка б чудесна вона не була – це лише нове у межах мого життєсвіту. Я би сказав так: чудо того, як Іван біжить мені назустріч – це нове вино в моїй старій посудині сорокарічного серця. А те що я відчував за ці три місяці часто – це нове вино у новому серці. Тобто я хочу сказати, що десь не лише я відчував себе оголеним на тій «нейтралці», але і відчував себе оголеним як іншого, як нову людину. Ось це важливо, і ось про це багато хотіли висловити різні філософи, починаючи із Сократа: досвід – це те, що починається не із простої нової події. Досвід – це те, що починається із духовного народження. Нове життя, нове серце, нова душа, оновлений розум. Грецькою це синонімічний ряд. Так воно і є в реальності.

Що таке філософія? Це спеціально організований досвід. Тобто це не лише увага до нових подій, не лише очікування та цінування чуда у звичайному житті. Це саме спроба мати нове життя, мати той досвід, який дає нашому життєсвіту стереоскопію. Ми намагаємося мислити, ковзаємо по поверхні текстів, діалогів, лекцій та семінарів. І раптом відчуваємо – ось воно, відкрилося нескінченна кількість зрізів, хоча і втратися основаність на чомусь одному. Відкрилося нескінченне багатство погляду і думки, житті і смислу, хоча і втратилася впевненість у єдиному можливому полі істинності та краси.

Сучасна цивілізація довіряє експерименту, він став критерієм істини. Експеримент – це спеціально організований досвід. І саме цей спеціально організований досвід і є критерієм істини для сучасності. Тобто не просто практика – критерій істини, а саме практичний досвід. І не просто практичний досвід, а спеціально організований практичний досвід.

Але ж філософія та релігія – це є машини із породження спеціально організованого досвіду. При чому такого досвіду, в якому відкривається не якесь часткове знання про світ та людину, а відкривається нове життя, в якому можливий досвід будь-якого знання про себе та світ. Ясно, що будь-якого інтуїтивного знання, будь-якого очевидного знання.

Ось тут ми і стикаємося із найпростішими висновками щодо необхідності деконструкції всякого роду ідеологічного ідіотизму через застосування філософських та релігійних практик себе, через наше налаштування на досвід у повноті нашого життєсвіту.

Наприклад, нам говорять: існує сьогодні антропологічна криза, бо наука і техніка стрімко пішли уперед, а людина залишилася без змін, а тому треба їй швидше виповнюватися у напрямку самовдосконалення – індивідуального та колективного. Але це – ідеологічна нісенітниця. У Вас є Ваше життя. У будь-який час із Вами можуть ставатися чудесні події у Вашому житті – треба тільки бути відкритим, так само як я відкритий до свого сина Івана, який біжить мені назустріч. Так само із Вами може статися досвід, Ваш життєсвіт може стати стереоспопічним. Чи ж то інтенсивний саморозвиток при ковзанні по поверхні звичайного життя може Вам дати якесь багатство, яке було б необхідним у часи криз. Повна мура. Якби це багатство давалося прожитими роками та саморозвитком, то на барикадах не було б стільки молоді. Мати мужність відкриватися назустріч досвіду, назустріч планиметріїжиттєсвіту – це важливіше за громаддя того звичайного вантажу, який і називаються «життєвим досвідом» невігласи. Мати людську гідність тут і зараз – важливіше, ніж мати добру історію самовдосконалення. Бо в часи криз вся твоя присутня нескінченна поверхнева досконалість не може замінити дрібки простої мужності чи чесності.

Отже, хочеш бути людиною – будь нею. Хочеш бути філософом – починай нове життя, йди сміливо назустріч досвіду.

І тут головні два моменти. Життя складається із навички та дару. Ви хочете гарно імпровізувати на піаніно біля будинку Київради під час наступної революції? Прекрасно! Значить треба навчитися грати на піаніно взагалі, а потім пошукати чи не дадуть Вам небеса дару імпровізації. Ідіотом являється той, хто зразу сідає та імпровізує зовсім не вміючи грати. Таких ідіотів повно серед філософів. Деякі не мають елементарної техніки мислення і схожі на музиканта, що не знає нотної грамоти. Деякі не засвоїли взагалі ніякої філософської культури, не навчилися читати тексти минулого так, як читають музиканти ноти. Ну а деяким не вистачає чи то сміливості імпровізувати, чи то взагалі у них немає ні сил, ні вільного часу, ні натхнення. Філософія – це музика. Тут буває всяке. Бувають самородки, але це рідкість. Звичайно слід тренувати мислення. Але тренувати не заради самовдосконалення, а заради готовності до подій та до досвіду.

Вертаючись до визначення Джона Локка про досвід як єдність безпосереднього знання та рефлексії, мусимо сказати, що це визначення страждає на неправильність. Досвід – якщо він досвід, це нове життя, це повнота нового життя, сповненого як раз безпосереднім пізнанням, безпосереднім переживанням як реальності подій та історій, так і безпосереднім переживанням самого себе. Не можна сказати, що досвід поєднує у собі безпосереднє знання та рефлексивний роздум. Судження, яке супроводжує досвід, для власної істинності мусить бути інтуїтивним не менше, ніж сам досвід.

Можливо Ви помітили, що я уникав розлогих роздумів про шляхи забезпечення істинності досвіду, про можливі перевірки на істинність наших інтуїцій та досвідів. Важливо мати інтуїції, не боятися їх прояснювати до стану знання. Іван біжить назустріч мені, і потрібно відчути його любов, пережити, побачити її. Важливо в його очах побачити саму його особистість. Я стою на нейтралці. Все нічого не важливо. Але досвід прийшов, і зрадою собі було б його забути. Треба жити із ним.

Якщо ж буде життя в інтуїції та досвіді, то буде і істинність. Тим більше, по моєму, істинним є саме життя в інтуїції та досвіді, а не судження на основі цьому життя. Тут важливий момент, про який пам’ятали греки та євреї. Істинними в технічному смислі судження можуть бути чи не бути – це навіть не важливо. Часто істини життя чи фізики чи релігії суперечать формальним критеріям, які судження самі собі накидують, суперечать логіці. Істина не в несуперечливості суджень та не в їх відповідності реальності. Істина у тому, чи є істинним твоє життя, чи є істинними твої інтуїції, чи є істинним твій досвід. Чи ти проспав свій простір та час, і вже немає твого життєсвіту?

Саме тому давні євреї і казали, що істинність – це вірність Бога самому собі та вірність нас Богові. Саме тому греки казали що істина – це відкритість до буття. Ти вірний власній історії? Ти не зрадив власний життєсвіт? Ти маєш інтуїтивне пізнання та досвід? Чи ж ти закрився і нічого вже немає у тебе, хоча твої пусті судження цілком адекватно відображають пусту реальність навколо тебе?

Подія відкриває присутність життя. Досвід дарує причетність до життя. Істина – у причетності.

Подія зі мною стається, у досвід я буквально провалююсь.

Всі ці різниці переживаються інтуїтивно, оскільки і подія і досвід нами осмислюються після того як стали предметом переживань, стали частиною переживань, стали переживаннями самого себе.

Саме коли зі мною стається досвід, я відчуваю чим є моє «Я». Поки зі мною бувають лише події, я можу центруватися навколо будь чого. Коли із мною стається досвід, то планиметрична опора зникає, я зависаю у безосновності, і у мене просто немає вибору крім як бути собою, крім як отримувати центрованість на самому собі. Зі мною продовжують ставатися події, я провалююся у досвіди, але при цьому я відчуваю де моє я, у чому воно, де той центр життєсвіту, що є природним для мого я. Лише в межах стереоскопічної географії мого життєсвіту чітко видно, де моє я, і це місце ніж чим не переплутати. Не кому що воно – єдність апперцепцій, а тому що воно – трагічний суб’єкт, який роздвоюється: оце він сам по собі, у своєму центрі, а це він провалюється у досвід, а це з ним стаються події. Розщепленість суб’єктивності з нами стається, тому що від досвіду я можу і навіть повинен повертатися до самого себе. Я сам, той хто впав у досвід, повертаюся до себе. Відчуття того, хто падає чи того хто повертається – це і є відчуття себе, відчуття свого Я. Якщо це відчуття є, то і для події є те «Я» із яким може траплятися подія. Інакше – вона стається у моєму горизонті, у моїй площині, але вона не є подією, яка нанизується на досвід мого Я. Отримавши досвід, наше Я отримує і самого себе. І тоді наше Я вже не пропускає події.

Увага до подій, увага до досвідів, увага до власного Я – ось основа феноменології. Всі людські свідомості за природою – феноменологічні. Але не всі свідомості стають феноменологічними у дійсності. Тому що феноменологія потребує уваги до подій, до досвіду, до себе. Інтуїтивної уваги та інтуїтивної усвідомленості подій, досвідів, себе. Очевидно, що і події, і досвіди, і ми самі – дані нашому Я виключно інтуїтивно. Все це не може бути продуктом розсудкової діяльності чи уяви тому, що ніколи ми не можемо передбачити якими саме будуть всі події, досвіди і ми самі – все виявляється інакшим. Розкриваючись у безпосередньому знанні, все являє щось інше, щось таке що не було придумано, сконструйовано чи сконституйовано. Все – інакше. Тому що це – дійсність, яка прийшла до нас. Дійсність самого життя.

Отже, важливо жити інтуїціями, досвідом, особливо – досвідом мислення та відповідального вільного вчинку. Важливо нарощувати власне вміння та бути відкритим до подій, до історій, до досвідів. Важливо бути. А істина всього цього додається сама собою. Отже, шукайте справжнього життя, з його інтуїціями та досвідом, а істинне знання приложить Вам.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти